Розділ перший з котрого ми дізнаємося про селище Стіну, а також про незвичайну подію, що відбувається там раз на дев’ять років

Розділ перший

з котрого ми дізнаємося про селище Стіну, а також про незвичайну подію, що відбувається там раз на дев’ять років

Був собі юнак, котрому хотілося знайти Мрію свого серця.

Звісно, це не новина (справді, в усі часи історії всіх юнаків починалися і починатимуться майже однаково), але наш юнак був незвичайний, і на нього чекали незвичайні пригоди. Однак він лише починав про це здогадуватися.

Ця історія — як і багато інших — бере початок у Стіні.

Вже шістсот років селище Стіна стоїть на гранітному виступі, оточене невеликим клаптиком лісу. Будинки у Стіні старі, прямокутні, з сірого каменю, з темними похилими дахами і високими димарями. Місця на скелі небагато, тому будівлі туляться тісно; подекуди крізь мур пробиваються дерева і кущі.

Виїхати зі Стіни можна лише одним шляхом — вимощеною камінням звивистою стежкою, що проходить крізь ліс і стрімко підіймається догори, на південь. Стелячись у тому ж напрямку, за лісом вона переходить у справжню асфальтовану дорогу. Поступово дорога ширшає — це вже траса, котрою з міста до міста мчать легкові автомобілі та вантажівки. Врешті-решт нею можна дістатися аж до Лондона — але подорож туди зі Стіни займе всеньку ніч.

Мешканці Стіни небагатослівні. Ті, хто живуть тут із діда-прадіда — високі, кремезні й сірі, наче гранітна скеля, на якій стоїть їхнє селище — помітно відрізняються від переселенців з інших місць та їхніх нащадків.

З заходу і сходу селище Стіна оточене лісом. На півдні — оманливо тихе озеро; його напувають струмки з гір, які простягаються на північ від села. У горах — пасовища для овець.

Зі сходу Стіна відгороджується від лісу високим кам’яним муром — звідси й назва селища. Це старезний мур з грубо обтесаних гранітних брил; його початок і кінець заховані у лісі.

У мурі є один-єдиний прохід — отвір футів з шість завширшки, трохи далі на північ од селища.

Крізь прохід можна розгледіти широку зелену луку, за лукою — струмок, за струмком — дерева. Час од часу ген-ген поміж стовбурами видніють якісь великі тіні незбагненної форми, або на якусь мить щось проблискує. Це прекрасна лука, але ніхто з селян не пасе тут худобу і не сіє збіжжя.

Ось уже сотні чи тисячі років обабіч проходу виставляють вартових і взагалі намагаються про нього не думати.

Місцеві жителі й дотепер охороняють прохід — парами, змінюючи варту що вісім годин. Озброєні важкими дерев’яними кийками, вартові стоять з боку селища.

Основне їхнє завдання — не пропускати на той бік сільську дітвору. Часом їм доводиться зупиняти самотніх волоцюг або мандрівників.

Щоб настрахати дітей, зазвичай досить вже самого вигляду кийків. З дорослими волоцюгами й мандрівниками справа складніша, доводиться вдаватися до різних вигадок, але фізичну силу застосовують в останню чергу — якщо не спрацьовують історії про свіжопосаджену траву чи про скаженого бика, що зірвався з прив’язі.

Дуже рідко до Стіни приходить хтось із конкретною метою — і таких людей інколи пропускають. Їх можна відрізнити за поглядом в очах: хто один раз його бачив, той вже ні з чим не сплутає.

Впродовж останнього століття тут не було жодного випадку контрабанди — в усякому разі, так вважають місцеві жителі й пишаються цим.

Мешканці Стіни знімають варту лише раз на дев’ять років, на Травневе свято, коли на луці за муром відбувається ярмарок.