Розділ восьмий у котрому йдеться про замки в повітрі, і не лише про них

Пізніше, мандруючи Чарівною Країною, Трістран частенько згадував дні, проведені на «Пропажі», як одні з найкращих у житті. Матроси дозволили йому допомагати з вітрилами, а часом навіть пускали за штурвал. Іноді корабель пропливав над чорними грозовими хмарами — величезними, мов гори — і тоді команда бралася ловити блискавки. Ловили їх невеликою мідною скринею. Часом, коли палубу заливало дощем, Трістран сміявся від радості, тримаючись за мотузяні поручні, щоб його не змило за борт.

Меґґот була зовсім трохи вища й худіша за Іванну. Вона позичила дівчині кілька своїх платтів. Та була дуже вдячна — їй подобалося змінювати вбрання раз на кілька днів. Незважаючи на зламану ногу, вона часто вилазила на носову фігуру корабля і довго дивилася звідти на землю, що пропливала внизу.

— Як твоя рука? — запитав капітан.

— Дякую, набагато краще, — відповів Трістран. Шкіра на руці досі блищала, рубці не сходили, чутливість ще не зовсім відновилася. Проте мазь пані Меґґот майже зовсім усунула біль і значно прискорила загоєння. Зараз Трістран сидів на палубі, спустивши ноги через борт, і дивився униз.

— Через тиждень ми збираємося стати на якір — треба купити провіанту і узяти трохи вантажу, повідомив капітан. — Для вас це хороша нагода зійти на землю.

— Ой… Дуже дякую, — відгукнувся Трістран.

— Ви будете вже ближче до Стіни — хоч однак тижнів десять дороги залишиться. Але Меґґот каже, що майже поставила твою подругу на ноги. Невдовзі вона зможе ходити без милиць.

Вони сиділи поряд. Капітан курив люльку. Його одяг був вкритий тонким шаром попелу. Коли він не курив, то просто жував мундштук, або чистив люльку довгим металевим інструментом, або знову заправляв її тютюном.

— Знаєш, — сказав капітан, вдивляючись у горизонт, — те, що ми вас підібрали — не просто щасливий збіг. Я не маю на увазі, що вам не пощастило. Я хочу сказати, що ми за вами наглядали — я і ще дехто у цих місцях.

— Але чому? — подивувався хлопець. — І як ви взагалі про нас дізналися?

У відповідь капітан прокреслив пальцем на мокрій дошці якусь загадкову фігуру.

— Схоже на замок, — сказав Трістран. Альберік підморгнув.

— Не варто говорити про це уголос, навіть тут, — попередив він. — Можеш вважати це братством.

Трістран уважно на нього подивився.

— То ви знайомі з маленьким кошлатим чоловічком, що ходить у великому капелюсі і носить за собою величезний клунок із крамом?

Капітан постукав люлькою по борту. Малюнок він вже встиг стерти.

— Еге ж. І він — не єдиний член братства, себто тих, хто зацікавлений у твоєму безпечному поверненні до Стіни. До речі, невеличке зауваження. Перекажи своїй юній леді: щоб ніхто не здогадався, хто вона насправді, їй слід час від часу вдавати, ніби вона їсть — ну хоч трохи.

— Я ніколи не згадував про Стіну у вашій присутності, — здивувався Трістран. — Коли ви запитали, звідки ми, я вказав назад, а на питання, куди ми йдемо, вказав уперед!

— Молодець, — відповів капітан. — Так і треба.

Пішов наступний тиждень, і на п’ятий день Меґґот заявила, що Іванні вже можна знімати з ноги шину. Вона зрізала саморобні бинти, а Іванна спробувала ходити по палубі, тримаючись за поручні. Незабаром вона вже легко пересувалася по кораблю, хоч трохи й накульгувала.