Розділ десятий Зоряний пил

Луїза театрально зітхнула і поспішила до «Сьомої сороки». Трістран наздогнав її, і вони пішли поряд.

— Я такий радий знову тебе бачити, сестро, — сказав він.

— Але ж ми напереживалися за тебе, — сердито відгукнулася дівчина, — через ці твої дурноверхі мандри. Ти ж навіть не розбудив мене, щоб попрощатися! Батько дуже непокоївся. На Різдво, коли ми доїли гусака і пудинг, батько налив усім портвейну і підняв тост за друзів, які не з нами. Мама одразу в плач, наче дитина, тоді заплакала і я, а потім і тато висякався у свою найкращу носову хустинку. Бабуся і дідусь Гемпстоки наполягли, щоб ми відкрили різдвяні несподіванки і обмінялися святковими побажаннями, але від цього зробилося тільки гірше. Одним словом, Трістране, зіпсував ти нам Різдво.

— Вибач, — сказав Трістран. — А зараз який в нас план? Куди ми йдемо?

— До «Сьомої сороки», — відповіла Луїза, — я думала, це очевидно. Там чекає одна людина, якій треба з тобою поговорити. Пан Броміос дозволив вам зустрітися у його вітальні.

Більше по дорозі до корчми вона й слова не промовила.

У корчмі Трістран побачив безліч знайомих облич; поки він йшов крізь натовп, люди кивали йому — хтось з усмішкою, а хтось без. Вони з Луїзою піднялися до входу в особисті апартаменти пана Броміоса. Дерев’яні дошки скрипіли під їхніми ногами.

Луїза уважно дивилася на брата. Раптом її губи затремтіли, і на превелике Трістранове здивування, вона обійняла його так міцно, що мало не вдушила. Після цього сестра мовчки побігла вниз.

Трістран постукав у двері вітальні й увійшов. Кімната була прикрашена безліччю дивовижних предметів — переважно старовинними статуетками і глиняними горщиками. На стіні висіла палиця, обплетена майстерно викуваним металічним листям плюща. Прикраси — єдине, що відрізняло цю вітальню від кімнати першого-ліпшого холостяка, котрому бракує часу на відпочинок. З меблів тут була канапа, невисокий стіл, на якому лежав зачитаний том проповідей Лоренса Стерна в шкіряній палітурці. В кутку стояло фортепіано. А ще тут було кілька шкіряних крісел, в одному з яких сиділа Вікторія Форестер.

Трістран розправив плечі, поволі підійшов до дівчини і опустився перед нею на одне коліно, як колись серед багнюки на дорозі.

— Ой, ну не треба, — збентежено сказала Вікторія. — Встань, будь ласка. Може б ти сів? Он у те крісло, наприклад? Ось, так краще.

Вранішнє світло, що пробивалося крізь фіранки, сяяло у каштановому обличчі Вікторії, підсвічуючи її обличчя золотом.

— Це ж треба, — сказала вона, — ти так змужнів. А твоя рука… Що трапилося з рукою?

— Обпікся, — пояснив Трістран. — Об вогонь.

Вікторія нічого не відповіла, лише мовчки дивилася на нього.

Потім, відкинувшись у кріслі, почала щось розглядати — чи то палицю на стіні, чи то якусь із вишуканих статуеток. Нарешті дівчина заговорила:

— Я багато що повинна тобі сказати, Трістране. І це буде нелегко. Я буду дуже вдячна, якщо ти спершу вислухаєш мене, не перебиваючи. Отже… По-перше — і це найважливіше — я маю перед тобою вибачитися. Адже через мою необачність і дурість ти вирушив у небезпечні мандри. Я думала, ти жартував… ні, навіть не так. Я вважала тебе хлопчиськом-боягузом, який ніколи не наважиться виконувати жодну зі своїх вишуканих і безглуздих обіцянок. Лише через кілька днів після того, як ти зник, я почала розуміти, що ти говорив серйозно. Але було вже пізно. Мені довелося з цим жити… щодня думаючи… що я, можливо, послала тебе на смерть.

Вікторія говорила, дивлячись перед себе, і Трістранові здалося — а невдовзі він вже був у цьому впевнений — що за час його відсутності дівчина прокрутила цю промову в голові щонайменше сотню разів. Ось чому вона попросила його не перебивати: навіть заздалегідь дібрані слова давалися Вікторії Форестер нелегко, а якби все раптом пішло не за сценарієм, вона б просто не витримала.

— Я поставилася до тебе несправедливо, бідолашний хлопчику на побігеньках… Втім, ти ж більше не хлопчик на побігеньках, правда?.. Я думала, твої обіцянки — дурниця, не сприймала їх серйозно.

Вона ненадовго замовкла, вхопившись за дерев’яні підлокітники. Пальці стислися так сильно, що кісточки на них спершу порожевіли, а потім побіліли.