Розділ десятий Зоряний пил

— Якщо ви вважаєте, що я пройшов через… усе те, через що довелося пройти, і тепер мене зупинить якийсь зарозумілий скнара-бакалійник з хлопцем, що списував у мене на історії… — почав він, але Іванна поклала йому руку на плече і сказала:

— Трістране, не треба. Ти не повинен битися з власним народом.

Хлопець нічого не відповів. Він мовчки розвернувся, і вони разом із зіркою пішли через луку. Навколо вирувала метушня: люди і загадкові створіння ставили ятки, розвішували прапори, возили возиками якісь вантажі. Раптом на Трістрана накотилася хвиля якогось сильного почуття — чогось схожого на ностальгію за батьківщиною. Але це була змішана ностальгія: з одного боку, йому хотілося додому, з іншого — він з відчаєм починав усвідомлювати, що, можливо, його справжня батьківщина тут. Серед тутешнього народу він почувався значно природніше, ніж спілкуючись із мешканцями Стіни, що ходили у шерстяних куртках і черевиках, підбитих цвяхами.

Вони з Іванною зупинилися, спостерігаючи, як маленька жіночка, завтовшки майже така ж, як заввишки, важко трудиться, ставлячи ятку. Хоч Трістрана ніхто не просив, він підійшов і почав їй допомагати — носив з воза до ятки важенні ящики, ліз по драбині на дерево, щоб розвішати на гілках різнобарвні прапорці, розпаковував і розставляв на прилавку важкі скляні карафки і глечики з різнобарвним димом, закриті срібними корками і запечатані сріблястим воском. Поки вони з продавчинею працювали, Іванна сіла на пеньок і заспівала своїм високим, чистим голосом кілька зоряних пісень — а потім і звичайних, почутих від людей під час подорожі.

Трістран з маленькою жіночкою закінчили приготування до завтрашнього ярмарку вже при світлі ліхтарів. Продавчиня наполягала на тому, щоб вони з нею повечеряли. Іванні насилу вдалося переконати господиню, що вона не голодна, а Трістран з апетитом з’їв усе запропоноване. Ба більше: хоч зазвичай хлопець був до такого не схильний, він випив мало не всю карафу десертного вина, переконуючи, що воно смакує як виноградний сік і нітрохи не п’янить. Та коли опасиста жіночка запропонували їм переночувати в неї за возом, Трістран вже поволі засинав п’яним сном.

Ніч була ясна і холодна. Зірка сиділа поряд з тим, хто колись узяв її в полон, а потім став їй супутником — і розуміла, що за цей час кудись поділася вся ненависть до нього. Спати дівчині не хотілося.

Позаду в траві щось зашаруділо. Це підійшла темноволоса жінка — тепер вони вдвох дивилися, як Трістран спить.

— Він таки чимось схожий на садову соню, — всміхнулася темноволоса. Вуха у неї були загострені, схожі на котячі. Вона здавалася не набагато старшою за самого Трістрана.

— Часом я думаю: відьма перетворює людей на тварин випадково, чи просто знаходить і вивільняє нашу тваринну суть? Можливо, в моїй натурі є щось від яскравої співочої пташки. Я чимало про це міркувала, але так і не прийшла до єдиного висновку.

Трістран щось пробурмотів крізь сон, перевернувся на інший бік і стиха захропів.

Жінка обійшла навколо Трістрана і сіла поряд.

— Схоже, в нього добре серце, — сказала вона.

— Так, — кивнула зірка. — Мені теж так здається.

— Я повинна тебе застерегти, — сказала темноволоса жінка. — Якщо ти залишиш Чарівну Країну і опинишся… у тамтешньому краю, — тут вона махнула рукою, з зап’ястя якої звисав ланцюжок, у бік Стіни, — ти, наскільки я розумію, відразу перетворишся на те, чим тобі належить бути у їхньому світі — на холодний мертвий предмет, що впав з неба.

Зірка здригнулася, але нічого не сказала. Натомість вона простягнула руку над Трістраном і торкнулася срібного ланцюжка, що звисав із зап’ястя співрозмовниці, спускався до її ноги, а потім зникав десь у кущах.

— З часом до нього звикаєш, — пояснила жінка.

— Це справді так? Щось не віриться.

Фіалкові очі зустрілися з блакитними, після чого жінка відвела погляд.

— Ні.

Зірка відпустила ланцюжок.