Розділ десятий Зоряний пил

— Знаєте, спочатку цей хлопець і мене на такий ланцюг посадив. Потім звільнив, і я від нього втекла. Але він відшукав мене і зв’язав зобов’язанням, яке для мого народу міцніше за будь-які ланцюги.

По луці майнув квітневий вітер і одним довгим подихом розворушив листя на кущах і деревах. Жінка з котячими вушками відкинула з обличчя чорне хвилясте пасмо і сказала:

— Але тебе зв’язує ще одне зобов’язання, правильно? Ти носиш із собою щось, що тобі не належить, і повинна віддати законному власникові.

Зірка стисла губи.

— Хто ви? — запитала вона.

— Я ж тобі казала. Я була пташкою у фургоні, — відповіла жінка. — Я знаю, хто ти насправді, я знаю, чому відьма не помітила твоєї присутності. Я також знаю, хто тебе шукає і навіщо ти їй потрібна. І ще я знаю, звідки взявся топаз, який ти носиш на поясі на срібному ланцюзі. Знаючи все це, і враховуючи, хто ти така, я й виснувала про це зобов’язання.

Жінка схилилася і витонченими пальцями прибрала волосся з Трістранового обличчя. Той ніяк не відреагував.

— Схоже, я вам не вірю і не довіряю, — промовила зірка. На дереві над ними крикнув нічний птах. Його голос самотньо завис у темряві.

— Я бачила топаз в тебе на поясі, ще коли була в подобі пташки, — пояснила жінка, встаючи на ноги. — Я помітила його, коли ти купалася в річці, і відразу впізнала.

— Як це? — запитала Іванна. — Як ви могли його впізнати?

Проте темноволоса жінка замість відповіді похитала головою і пішла, кинувши останній погляд на хлопця, що спав у траві. Наступної миті вона зникла у нічній темряві.

Неслухняне пасмо волосся знову впало Трістранові на обличчя. Зірка нахилилася і ніжно відхилила його вбік, але не поспішала забрати пальці зі щоки. А Трістран все спав.

Щойно настав світанок, Трістрана розбудив величезний борсук, що ходив на задніх лапах, одягнений в поношений шовковий халат. Він сопів у хлопця над вухом, поки той не розплющив очі, а тоді офіційним тоном запитав:

— Ви з Торнів? Трістран, чи не так?

— Ге? — відгукнувся Трістран. В роті в нього був якийсь неприємний смак. Язик обклало, хотілося пити. А також хотілося ще хоч кілька годин поспати.

— Про вас запитували, — сповістив борсук. — На проході крізь мур. Схоже, з вами хоче поговорити якась юна леді.

Трістран тут же сів, широко всміхаючись, і взяв зірку за плече. Та розкрила сонні блакитні очі й запитала:

— Що?

— Добра звістка, — повідомив Трістран. — Пам’ятаєш про Вікторію Форестер? Я, можливо, згадував її ім’я раз чи два під час наших мандрів.

— Так, — відгукнулася зірка. — Можливо, згадував.