Розділ «Кірстен Бойє Скоґландія»

— Принаймні ми на це сподіваємося, — процідив крізь зуби Гільґард.

Ярвен звела погляд на віце-короля. Їй невтямки було, про що він каже. Та для її ролі це, запевне, й не мало значення, а то Тяркс чи Гільґард уже давно їй усе пояснили б.

— Та не тривож ти ще й дівчинку! — мовив Больштрем знову з тією самою усмішкою, про яку Ярвен нарешті здогадалася, чому вона видавалась їй такою нещирою: такі усмішки показують у телевізійній рекламі. — Ярвен, коли ви вдвох уже стоятимете на балконі — ти й віце-король, то спершу ти лише просто помахуватимеш людям рукою й киватимеш головою. Вони радітимуть і в захваті кричатимуть: «Слава, слава Малені!» або щось таке. Ти якийсь час слухатимеш, усміхатимешся й раз у раз помахуватимеш рукою та киватимеш головою. Зрозуміла?

— Пан Гільґард і пані Тяркс це вже розучували зі мною, — відповіла Ярвен.

Режисер кивнув головою й повів далі:

— Тоді перейдімо до тієї частини, де тобі вперше доведеться грати по-справжньому й робити таке, що дівчинці в твоєму віці, як зважити на брак досвіду, дається не легко. Але ти, звісно, розумієш: такі сцени у фільмі траплятимуться часто, і тому вирішальне значення має те, чи зможеш ти зіграти їх переконливо. Після того, як ти певний час помахаєш ручкою — тобто повсміхаєшся, помахаєш ручкою та покиваєш голівкою, — Норлін, тобто віце-король, раптом ступить до тебе і обійме. Таке не передбачено жодним протоколом, але віце-короля і його небогу пов’язують надзвичайно щирі взаємини, і про це знає й народ, він цього жесту очікує. Тоді ти прихилишся голівкою йому до грудей і пригорнешся до нього, так ніби шукаєш захистку. Так зробила б і сама принцеса. Іноді у фільмах юним принцесам навіть доводиться когось цілувати, але ми цього, обіцяю тобі, не вимагатимемо. Одначе уяви собі: Норлін — єдина рідна людина, яка ще лишилася в тебе на цілому світі, єдина й найдорожча тобі. Десь отак ти й маєш поводитись, Ярвен. Ми за тобою спостерігатимемо: Гільґард, Тяркс і я.

Ярвен кивнула головою. Вона знову відчула внутрішнє напруження. Якби це був хтось інший, а не Норлін… Адже вона знала, що загалом у фільмі не можна обійтися й без таких сцен, усе це — лише гра, а не правда, актриси грають таке щодня. Та саме цей віце-король, який так дивно поводиться…

«А тепер годі! — опанувала себе Ярвен. — Адже сьогодні він, власне, поводиться цілком нормально. А коли на мене дивитимуться сотні людей, я, мабуть, усе ж таки спроможуся покласти голову на груди чужому чоловікові. Що ж тут узагалі такого?!»

— Гаразд, — мовила вона.

— Тоді — на барикади! — всміхнувся режисер і навстіж розчинив середні двостулкові двері на балкон.

Це була жахлива ніч. Навіть тепер, серед літа, ночі й на південному острові стояли здебільшого прохолодні, а куртка лишилася десь на лавці. Вона могла навести на слід, це ж очевидно, могла підказати поліції шлях. Але тепер куртка лежала від Ліронового помешкання все ж таки досить далеченько, від тієї лавки шлях міг повести в будь-який бік.

Хлопець натяг берета на самісінькі вуха. Зараз не завадить обережність: біляве волосся тут люблять не скрізь, а де в кого просто руки сверблять скористатися бейсбольною биткою.

Поміж висотними будинками поодинокі, по-вихідному вбрані перехожі простували в бік центру міста на святкування дня народження юної принцеси — повз невипорожнені, перекинуті сміттєві баки, повз порозмальовувані Графіті бетонні стіни, повибивані вікна, вирвані з дротами щитки домофонів із сотнями кнопок та імен мешканців біля під’їздів.

Це був страшний міський район. Це було свідченням безсилля північних скоґландців, свідченням того, що найкраще вони почуваються серед бруду, що вони навіть не спроможні прибрати до рук власних дітей, що вони, вже й проживши стільки років на півдні, не годні прийняти його спосіб життя. Цю ситуацію багато років прикрашали, хоч король у своїх інтерв’ю щоразу вказував на те, в яких тяжких умовах мешкають вихідці з півночі, коли, прибувши сюди, на південь, без нічого, тільки з готовністю працювати, намагаються розпочати нове життя.

Але останнім часом телебачення почало раз у раз показувати репортажі, в яких камера затримувалася на горах сміття, об’єктив «наїздив» на смаглявих хлопчаків у боксерських куртках, що виставляли середнього пальця й своєю жахливою, незрозумілою, засміченою чужоземними слівцями говіркою викрикували всілякі непристойності. Не допомагало ніщо: північани були проблемою півдня, сама північ була проблемою півдня, — проблемою, що її король, хоч як його любив народ, останніми роками розв’язував, мабуть, уже не завжди досить мудро.

І ось за це взялося телебачення, й глядачі з полегкістю зітхнули. Поки ці смагляві голови лишалися в себе на півночі, де було, слава Богу, доволі роботи, для якої вони ніби створені (на рудниках та нафтових свердловинах), поки вони — слава Богу й за це! — жили в місті самі задля себе і вдовольнялися тією роботою, якою їм поступався південь, — великодушно, як може поступатися тільки багатий край, — усі ці неподобства ще можна було терпіти. Але тепер це дійшло межі, що й підтверджували численні повідомлення по телебаченню та в газетах.

Перед одним із житлових корпусів хлопець сторожко роззирнувся на всі боки й прослизнув у прочинені двері, крізь вибиту шибу яких вочевидь уже давно гуляв вітер. У під’їзді він мало не вступив у блювотиння, ліфт не подавав ознак життя, а там, де підсвічений щиток мав повідомляти прізвища мешканців, зі стіни стриміли дроти.

Лишалися тільки сходи. Аж на десятому поверсі, в кінці довгого темного коридору, де всі лампочки в світильниках під стелею вже багато місяців тому перегоріли, табличка з прізвищами вказувала на те, що хлопець нарешті прийшов туди, куди йому було потрібно.

Він подзвонив, і по хвилі двері відчинились.

— Я так і знав! — вигукнув, засміявшись, Лірон. — Гяльмар Гальдур!