Розділ «Кірстен Бойє Скоґландія»

— Гарно як! — прошепотіла Ярвен.

Лімузин зупинився якраз навпроти вузеньких бічних дверей.

— Увійдемо крізь кухню! — сказав Гільґард, що сидів поруч із водієм. — Так нас ніхто не побачить, а якщо хтось і побачить, то нічого не питатиме. І не забудь, Ярвен: ані пари з вуст, жодного слова! Можеш усміхатися, всміхайся, скільки завгодно. Але мовчи, як риба.

Ярвен кивнула головою. Їй аж-аж-аж кортіло почути, який у принцеси голос, як вона розмовляє.

Хто з прислуги в палаці знає принцесу? Як вона до тих людей звертається — на «ти» чи на «ви»? Забалакати — це був ризик, найбільший ризик з усіх, Ярвен це розуміла. Якби зараз дорогою їй трапилась кухарка або садівник, Ярвен не знала б, якими словами до них озватися, щоб бути схожою на принцесу. На доказ того, як серйозно вона все це сприймає, Ярвен приставила до губів пальця.

Невисокий коридор за дверима, хоч як дивно, нічим не відрізнявся від решти таких коридорів, а вичовгані кахельні плити на підлозі надавали йому навіть трохи убогого вигляду. Коли Гільґард відчинив двері у кінці коридору, в ніс Ярвен ударив дух печені, запах інших страв та різноманітних прянощів.

— Пані й панове, спокійно працюйте собі далі! — привітно сказав Гільґард, ведучи свій почет поміж кухняних плит, величезних тарелів і таць із високоякісної сталі, та чудернацьких широких казанів. — Поки не почалася перша частина, наша іменинниця виходила трохи подихати свіжим повітрям!

Уперше Ярвен побачила, як люди їй уклоняються. Жінки робили низенький кніксен, а якась дівчинка, запевне не багато старша від самої Ярвен, просто перед нею впала навколішки.

— Вибачте, ох, вибачте, ваша високосте! — прошепотіла дівчинка, не підводячи на Ярвен очей.

В її голосі Ярвен відчула переляк. Вона збентежено простягла руку до дівчинки, щоб допомогти їй підвестися, але на її темному обличчі тієї ж миті відбилася паніка. Дівчинка рвучко покрутила головою.

Ярвен зашарілася. «Принцеса не має права робити цього, — промайнуло в неї. — Якщо спробуєш допомогти комусь підвестися, ту людину одразу поймає страх. Але нарешті бодай хтось тут схожий на мене, нарешті бодай у когось тут темні коси!»

— Ваша королівська високосте! — звернулась до неї дебела жінка, з-під високого кухарського очіпка в якої вибивалося кілька рудуватих кучерів. — Каїра в нас ще тільки недавнечко, це дурне дівча щойно вийшло з північноскоґландських лісів. Прошу вас, пробачте їй! А ми всі тут, на кухні, зичимо вам чудового-пречудового дня, а наступний рік нехай… нехай… — Вона затнулася. А тоді заговорила так швидко, що почала аж збиватися. — Нехай наступний рік, ваша королівська високосте, буде багато-багато щасливіший, ніж цей, що минув. Ваше високосте, ви все подолаєте! У мого небожа мати померла, як йому було лише одинадцять рочків…

Ярвен вражено дивилася на жінку, нічого не розуміючи. З її слів вона втямила тільки, що всміхатися цієї хвилини було б недоречно.

— Кухарко, голубко, нам ніколи! — втрутився нарешті Гільґард. — Принцеса від щирого серця дякує за добрі побажання. Дякує всім вам! Але зараз нам справді треба поспішати нагору, віце-король чекає!

Ярвен усміхнулася. Нарешті для цього настала-таки, безперечно, слушна мить. А надто тепло вона всміхнулася до смаглявої дівчинки, що, роблячи кніксен, забила собі коліно.

Аж коли Ярвен ступила до просторого салону, за прочиненими заскленими дверима якого внизу, на майдані перед палацом, чулися вигуки й гомін натовпу, вона збагнула: ніхто з людей, котрі трапилися їм дорогою сюди, нічого не помітив. Усі вони, хто бачив принцесу запевне мало не щодня, вклонялися їй, робили кніксени (здебільшого вправніше, ніж ота мала кухарчучка), вітали її вигуками.

«Тепер я — справді принцеса Малена Скоґландська, — подумала Ярвен, і душу її сповнило щасливе почуття. — Щойно тут усе скінчиться, треба буде зателефонувати мамі, ще доти, як сьогодні ввечері вилечу додому. Я — принцеса Малена Скоґландська й почуваюся в цій ролі зовсім не погано, так, наче ніким іншим ніколи й не була, а отою сором’язливою Ярвен з нікудишніми косами, нікудишнім обличчям і нікудишньою фігурою — й поготів. І тепер мені навіть однаковісінько, що вийде з того фільму. Важливо лише те, що оце тут відбувається: ніхто з тих, кого я знаю, ніколи в житті нічого такого не зазнавав. Це — найбільше чудо, яке зі мною будь-коли ставалося!»

— Ярвен! — радісно промовив віце-король. Разом з режисером він стояв з коньячною чаркою в руці за масивним письмовим столом. — О, який чудовий у тебе вигляд!

Ярвен здригнулася. Вона чекала, що він знов підійде, погладить її по щоці, бурмотітиме, затинаючись, її ім’я. Але віце-король так і стояв у другому кінці кімнати й лише всміхався до неї.

— Ти вже знаєш, що тепер буде далі! — провадив він. — Зараз ми з тобою вийдемо на балкон, услід за нами — Тяркс, Гільґард і Больштрем, а також, звичайно, особиста охорона. Одне слово, тривожитись немає чого: майже в кожному вікні сидить снайпер, та й унизу достатньо людей зі служби безпеки. Будь певна, у перших рядах, відразу за поліцейським кордоном, стоять, по суті, лише вони. Північним скоґландцям ми відвели тільки спеціальні зони досить далеченько позаду, ми не можемо заборонити їм прийти, та, мабуть, робити цього й не варто. А ті, хто хоче привітати тебе з днем народження — привітати Малену, — вони люди лояльні, годі й сумніватися.