Розділ «33. Бавдоліно зустрічає гіпатію»

— Як гарно ти оповідаєш. Всі люди вміють розказувати такі чудові історії, як ти?

Ні, визнав Бавдоліно, він, мабуть, розповідає більше і краще від своїх однородців, але серед них є ще поети, які розповідають ще краще. І заспівав одну з Абдулових пісень. Вона не розуміла провансальських слів, але, як і абхазці, зачаровано слухала мелодію. Тепер очі її затуманились росою.

— Скажи мені, — спитала вона, трохи зашарівшись, — а люди також мають… своїх жінок?

Вона немов відчула, що слова Бавдолінової пісні були звернені до жінки. Звичайно, відповів Бавдоліно, як однонога паруються з одноніжками, так і чоловіки паруються з жінками, інакше у них би не народжувались діти, і так є, додав він, у цілому світі.

— Неправда, — відповіла гіпатія зі сміхом, — гіпатії бувають тільки жіночого роду, гіпатіїв чоловічого роду не буває! — І засміялася знову, немовби ідея ця її розсмішила. Бавдоліно замислився, що ще такого зробити, щоб знову почути, як вона сміється, бо сміх її був найніжнішим згуком, який він будь-коли чув. Йому хотілося спитати її, як народжуються гіпатії, якщо нема гіпатіїв, але забоявся затьмарити її невинність. Але відчув у собі досить відваги, щоб спитати, хто такі гіпатії.

— Ох, — сказала вона, — то довга історія, а я не вмію так гарно розповідати історії, як ти. Маєш знати, що тисячі років тому, у далекому й могутньому місті жила доброчесна й мудра жінка, яку звали Гіпатією. Вона провадила школу філософії, яка є любов'ю до мудрості. Але в місті тому жили також лихі люди, яких називали християнами, вони не боялися богів і ненавиділи філософію, а особливо не терпіли, якщо істину хотіла пізнати жінка. Якось вони схопили Гіпатію і прирекли її на смерть у жорстоких муках. Деякі з наймолодших її учениць уникнули смерті, може тому, що їх вважали невченими дівчатками, які були при ній служницями. Вони втекли, але християни були вже повсюди, і їм довелося довго мандрувати, аж поки вони не дісталися до цього спокійного місця. Тут вони намагалися зберегти те, чого навчилися від наставниці, але її повчання вони чули, ще коли були дуже молоді, та й вони не були такі мудрі, як вона, і не пам'ятали добре цілої її науки. Тоді вони вирішили, що житимуть тут самі, відділившись від світу, щоб віднайти те, що справді казала Гіпатія. Бо ж Бог залишив тінь істини в глибині серця кожного з нас, і треба тільки витягти її на поверхню, тоді істина засяє у світлі мудрості, як м'якоть плода звільняється від шкірки.

Бог, боги — але якщо то не був християнський Бог, то боги ті були всі фальшиві й брехливі… Що ж таке говорить ця гіпатія, замислився Бавдоліно. Але його мало це обходило, йому досить було чути, як вона говорить, і він уже був готовий померти за її істину.

— Скажи мені принаймні таке, — перебив він її. — Ви звете себе гіпатіями на честь тієї Гіпатії, це зрозуміло. Але як звати тебе?

— Гіпатія.

— Ні, я маю на увазі саме тебе, на відміну від будь-якої іншої гіпатії… Тобто як звуть тебе твої товаришки?

— Гіпатією.

— Ну от нині ввечері ти повернешся додому і зустрінеш першою якусь гіпатію. Як ти з нею привітаєшся?

— Я побажаю їй щасливого вечора. Так заведено.

— Так, але коли я вернуся в Пндапецім і зустріну, скажімо, якогось євнуха, він скаже мені: щасливого вечора, о Бавдоліно. А ти скажеш: щасливого вечора, о… хто?

— Якщо хочеш, я скажу: щасливого вечора, Гіпатіє.

— Значить, всі ви зветеся Гіпатіями.

— Звісно, усі гіпатії звуться Гіпатіями, жодна нічим не різниться від інших, інакше вона не була б гіпатією.

— А якщо тебе шукає якась гіпатія, саме тепер, коли тебе там нема, і питає в іншої гіпатії, чи не бачила вона тої гіпатії, яка ходить з єдинорогом на ймення Акакій, то як вона скаже?

— Саме так, як сказав ти: скаже, що шукає гіпатію, яка ходить з єдинорогом на ймення Акакій.

Якби так йому відповів Ґаваґай, Бавдолінові закортіло б надавати йому ляпасів. А з Гіпатією все було по-іншому, і Бавдоліно вже думав, яке це чудове місце, де всі гіпатії звуться Гіпатіями.