Розділ «25. Бавдоліно двічі бачить Фрідріхову смерть»

Вони стали радитися. Насамперед Зосима — якщо він утік, коли запала ніч, — мав тепер уже супроти них дванадцять годин фори. Порчеллі нагадав, що вони поїдуть верхи на конях, а він на мулі, але Бавдоліно зауважив, що навколо гори, які тягнуться бозна доки, а гірськими стежками коні йдуть повільніше від мулів. Навскач за ним ніхто не поженеться. У нього як було півдня відриву від них, так і залишиться. Єдине, що вони можуть зробити, це зрозуміти, куди він поїхав, і вирушити у тому ж напрямі.

Поет сказав:

— Він не міг вирушити в бік Царгорода, насамперед тому, що за правління Ісаака Ангела йому буде там непереливки; крім того, тоді йому б довелося перетнути землю сельджуків, з якої ми вибралися з такими муками, і він добре знає, що раніше чи пізніше його там прикінчать. Найрозсудливіше припустити, що він, знаючи напам'ять карту, захоче зробити те, що хотіли зробити ми: прибуде в царство Пресвітера, назве себе посланцем Фрідріха чи ще там когось, віддасть Ґрадаль і потопатиме у почестях. Отже, щоб знайти Зосиму, треба вирушити в напрямі царства Пресвітера і спіймати його по дорозі. Тож вирушаймо, а по дорозі будемо розпитувати, шукаючи сліди грецького ченця, бо ж за милю видно, якої він породи, потім ви нарешті справите мені приємність і дасте вколошкати його, і ми заберемо Ґрадаль.

— Чудово, — сказав Борон, — але в якому напрямку нам вирушати, якщо мапу знає лише він?

— Друзі, — відказав Бавдоліно, — тут в пригоді стане нам Ардзруні. Він знає ці місця, а крім того, нас залишилось тільки одинадцять, і нам конче потрібен дванадцятий Волхв.

І так Ардзруні урочисто прийняли в той гурт відважних, що принесло йому велику полегкість. Щодо напрямку він висловив слушні міркування: якщо царство Пресвітера на cході, біля Земного Раю, значить, треба рухатися туди, де сходить сонце. Але коли йти отак прямо, довелося б перетнути и небезпечні землі невірних, а він знає, як можна проїхати, принаймні якусь частину шляху, теренами, населеними християнським людом; зрештою, не варто забувати про голови Хрестителя, яких туркам не продаси. Він запевняв, що й Зосима, певно, міркує так само, і згадував назви країн і міст, про які друзі наші зроду не чули. Використавши свою вправність механіка, він зробив щось на кшталт ляльки, яка досить-таки нагадувала Зосиму — з довгим жорстким волоссям та бородою, зробленими з почорнілого клоччя, і двома чорними камінцями замість очей. Подоба здавалась такою ж одержимою, як і той, кого вона зображала: «Нам доведеться йти місцями, де розмовляють незнаними говірками, — казав Ардзруні, — і щоб спитати, чи не бачили там Зосими, досить буде показати цю подобу». Бавдоліно запевнив, що з незнаними говірками труднощів не буде, бо йому треба лиш трохи поговорити з тими варварами, щоб навчитися балакати так, як вони, але зображення все ж придасться, бо в деяких місцях не буде часу зупинятися, щоб вчити мову.

Перед від'їздом усі вони зійшли вниз і взяли по голові Хрестителя. їх було дванадцятеро, а голів було тепер шість. Бавдоліно вирішив, що Ардзруні обійдеться, Соломон напевно не захоче розгулювати з християнськими мощами, Куттіка, Чула, Порчеллі і Коландрино тільки недавно приєдналися до компанії, а отже голови візьмуть він, Поет, Абдул, Кіот, Борон і Бойді. Поет намірився вже було схопити першу голову, але Бавдоліно, сміючись, зауважив, що вони і так усі однакові, бо правдиву забрав собі Зосима. Поет почервонів і широким, ввічливим жестом руки запропонував вибрати Абдулові. Бавдоліно задовольнився останньою, і кожен сховав свою у свої сакви.

— Ось і все, — сказав Бавдоліно Никиті. — Наприкінці місяця червня року Господнього 1190-го, удванадцятьох, наче Волхви, хоч і не такі доброчесні, як вони, ми вирушили, щоб врешті дістатися до землі Пресвітера Йоана.