Розділ «25. Бавдоліно двічі бачить Фрідріхову смерть»

— Друзі мої любі, — сказав він, — знаю, що вирушаєте ви у далеке царство…

— Звідкіля ти це знаєш, мосьпане Ардзруні? — недовірливо спитав Поет.

— Ходять чутки… Я також чув про якусь чашу…

— Якої ти ніколи не бачив, так? — сказав йому Бавдоліно, підходячи до нього так близько, що той мусив відступити.

— Ніколи. Але чув про неї.

— Якщо ти так багато знаєш, — спитав тоді Поет, — то, може, скажеш, чи не заходив часом хтось в опочивальню, поки імператор тонув у річці?

— А він справді потонув у річці? — спитав Ардзруні. — Поки що так вважає його син.

— Друзі мої, — мовив Поет, — цілком очевидно, що чоловік цей нам погрожує. У тій метушні, яка виникла в ці дні поміж табором і замком, зовсім легко було б вдарити його кинджалом у спину, а труп кудись викинути. Але спершу добре було б знати, чого він від нас хоче. У разі чого переріжу йому горлянку опісля.

— Володарю і друже мій, — мовив Ардзруні, — я не прагну вашої згуби, а хочу уникнути своєї. Імператор помер на моїй землі, коли їв мою їжу і пив моє вино. Від імперців мені нічого очікувати підтримки чи захисту. Буду вдячний, якщо вони пустять мене живим. Але тут я в небезпеці. Відколи я прихистив Фрідріха, князь Левон зрозумів, що я хочу перетягти його на свій бік проти нього. Поки Фрідріх був живий, Левон не міг мені нічого зробити — і це доводить, яким великим нещастям була для мене смерть сього чоловіка. Тепер же Левон скаже, що з моєї вини він, князь вірмен, не зумів гарантувати безпеку найвидатнішому з його союзників. Чудова нагода, щоб послати мене на смерть. Я не маю іншого виходу. Мені треба зникнути на довгий час і повернутися з чимось, що б відновило мій престиж і авторитет. Ви вирушаєте на пошуки землі Пресвітера Йоана, і якщо знайдете її, то буде це славний подвиг. Я хочу поїхати з вами. До того ж так я доведу вам, що не брав тієї чаші, про яку ви говорите, бо якби взяв, то зостався б тут і використав її як козир у переговорах з кимось. Я добре знаю східні землі і можу бути вам корисний. Знаю, що герцог не дав вам грошей, то можу взяти із собою ту дещицю золота, якою володію. Зрештою — і Бавдоліно це знає — я маю сім коштовних реліквій, сім голів святого Йоана Хрестителя, і по дорозі ми можемо помалу попродати їх.

— А якщо ми відмовимося, — мовив Бавдоліно, — ти підеш і нашепочеш на вухо Фрідріхові Швабському, що ми провинні в смерті його батька.

— Я цього не казав.

— Послухай-но, Ардзруні, ти не та людина, яку я б хотів взяти будь-куди із собою, але в цій нашій нефортунній пригоді будь-хто може стати ворогом іншому. Ще один ворог не робить різниці.

— Насправді чоловік цей буде нам тягарем, — сказав Поет, — нас уже дванадцятеро, а тринадцятий принесе нещастя.

Поки вони сперечалися, Бавдоліно міркував про Хрестителеві голови. Він не був переконаний, що голови ці можна сприймати серйозно, але якщо таки можна, не було сумніву, що вони вартували цілий маєток. Він спустився в кімнату, в якій бачив був їх, і взяв одну з них, щоб уважно розглянути. Вони були добротно зроблені: вирізьблений лик святого, з великими, широко розплющеними очима без зіниць, надихав на побожні помисли. Звісно, сім таких голів укупі аж кричали про їхню фальшивість, але якщо показувати їх по одній, вони могли вселяти довіру. Він поклав голову на скриню і вернувся нагору.

Троє з товариства погодилися прийняти Ардзруні, інші вагалися. Борон сказав, що Ардзруні все ж має вигляд людини високого рангу, натомість Зосиму можна видати за стременного, зокрема з огляду на належну пошану до тих дванадцяти достойних осіб. Поет заперечував, що Волхви або мали по десять слуг кожен, або ж подорожували у великій таємниці самі, а один-єдиний стременний справлятиме кепське враження. А щодо голів, то вони могли б їх узяти, навіть якщо не візьмуть Ардзруні. Тут Ардзруні розплакався, твердячи, що вони справді прагнуть його смерті. Одне слово, прийняття рішення було відкладено на наступний день.

І саме наступного дня, коли сонце було вже високо в небі, а вони майже закінчили приготування, хтось раптом усвідомив, що цілий ранок не було видно Зосими. У ті останні божевільні дні ніхто його більше не пильнував, він теж допомагав сідлати коней і вантажити добро на мулів, і на ланцюг його більше не садили. Кіот помітив, що бракує одного мула, і Бавдоліна немов осінило:

— Голови, — заволав він, — голови! Лиш Зосима, крім мене й Ардзруні, знав, де вони!

Він повів усіх в ту комірчину з головами, і там вони побачили, що й голів залишилося тільки шість.

Ардзруні понишпорив навколо скрині, щоб переконатися, що одна з голів випадково не впала, і відкрив три речі: людський череп, невеличкий і почорнілий, печать з літерою Зет і залишки спаленого сургучу. На жаль, усе було ясно. У метушні того доленосного ранку Зосима вийняв Ґрадаль з ковчега, в який поклав був його Кіот, миттю спустився вниз, відкрив одну з голів, вийняв звідти череп, сховав туди Ґрадаль, знову запечатав накривку своєю печаткою з Ґалліполі, поклав голову на місце, знову піднявся нагору з виглядом невинного янгола і став чекати на слушний момент. Коли він зрозумів, що товариство збирається розділити між собою голови, він зрозумів, що чекати більше не можна.

— Мушу сказати, мосьпане Никито, що попри лють через те, що мене обвели навколо пальця, я відчув певну полегшу, і гадаю, її відчули й усі інші. Ми знайшли винуватця, мерзотника, який, цілком правдоподібно, скоїв мерзотний вчинок, і ми вже не мусили підозрювати один одного. Зосимове ошуканство примусило нас збліднути від гніву, але повернуло нам взаємну довіру. Ніщо не вказувало на те, що Зосима, вкравши Ґрадаль, мав також щось спільне зі смертю Фрідріха, бо в ту ніч він увесь час був прив'язаний до свого ліжка, але це спонукало нас повернутись до припущення Поета, що Фрідріха ніхто не вбивав.