Розділ «13. Бавдоліно бачить, як народжується нове місто»

— Так, сину мій, — сказав тоді Ґальявдо, — зроби принаймні це добре діло, бо ти вже й так справив мені стільки гризот. Я мушу зостатися тут, бо розумієш, ми тут про поважні речі балакаємо, а ти в цю ніч побудеш з матір'ю, і коли вона побачить тебе, то з великої радості забуде про все і не помітить, що мене нема. Іди і ось ще що: даю тобі моє благословення, бо хтозна, коли ще побачимось.

— Гаразд, — мовив Бавдоліно, — за один-єдиний день я знайшов місто і втратив його. Трясця його собачій матері, та ви розумієте, що коли мені захочеться знову побачити свого батька, мені доведеться взяти його в облогу?

І більш-менш так і сталося, пояснював Бавдоліно Никиті. Але, з другого боку, іншого виходу зі становища не було, а це знак, що то справді були важкі часи.

— А тоді? — спитав Никита.

— Я пішов шукати свою домівку. Сніг на землі був уже по коліна, у повітрі здійнялася така хурделиця, що аж очі завертало, сніг сік мені по обличчі, вогні Нового Міста зникли, і поміж білизною зверху і білизною знизу я вже не знав, куди йду. Мені здавалося, що я пам'ятаю давні стежки, але які там стежки в таких умовах, незрозуміло було навіть, де тверда земля, а де болото. Видно, для спорудження будинків повирубували цілі ліси, і я вже не бачив обрисів дерев, які колись я знаходив із заплющеними очима. Я заблукав, як Фрідріх у ту ніч, коли він зустрів мене, тільки тепер був сніг, а не туман, бо в тумані я б собі дав раду. Ото халепа, Бавдоліно, казав я собі, ти заблукав у рідних краях, добре казала моя мама: той, хто вміє читати й писати, дурніший від інших, що ж мені тепер робити, зупинитись тут і з'їсти свою мулицю, а завтра мене відкопають, і буду я схожий на кролячу шкірку, залишену на ніч надворі наприкінці січня?

Якщо Бавдоліно розповідав про це, значить, він таки вибрався звідти, але завдяки сливе чудесному випадкові. Блукаючи безцільно, він знов побачив на небі зірку — бліду-бліду, але таки видиму, і пішов за нею; тут він помітив, що опинився в невеликій ущелині, і світло було вгорі, бо він був внизу, але коли він піднявся схилом, щось почало перед ним дедалі сильніше світитися, аж поки він не усвідомив, що підходить до навісу, де тримають худобу, якщо нема досить місця в хаті. Під навісом цим стояли корова і осел, який перелякано кричав, а ще там була якась жінка — вона встромила руки між ноги вівці, яка, щосили мекаючи, саме приводила на світ ягнятко.

Бавдоліно зупинився на порозі, чекаючи, аж ягня вийде повністю, тоді стусаном відштовхнув з дороги осла, підбіг і поклав голову жінці на коліна, волаючи: «Матінко моя рідна!», а вона якусь мить нічого не розуміла, підвела йому голову, повернула її до вогню, а тоді розлилася слізьми, гладячи його по голові й бурмочучи крізь схлипування:

— О Господи, Боже мій, два прибутки за одну ніч, одне народилося, а другий вертається, побувавши в чорта на рогах! Це як святкувати Різдво і Великдень разом, і бідне моє серце може цього не витримати. Тримайте мене, бо зараз зомлію! Облиш, Бавдоліно, я ж нагріла води в казані, щоб обмити цю крихітку — а бачиш, ти теж забруднився кров'ю! І звідки ти взяв цю одежу, бо виглядаєш як пан — може, ти її десь поцупив, лобуряко один?

Бавдолінові здалося, ніби він чує янгольський спів.