Розділ «13. Бавдоліно бачить, як народжується нове місто»

— То, значить, ліга і ґенуезці викинули на вітер гроші, щоб ви збудували тут собі місто, а ви хочете пошити їх у дурні?

— Усе залежить від того, коли надійде Барбаросса. Розумієш, за три місяці ці міста хтозна-скільки разів змінювали союзників, навіть бровою не моргнувши. Тож треба зачекати. Може якраз у той час ліга укладе союз з імператором.

(Мосьпане Никито, сказав Бавдоліно, мені мало очі не повилазили, коли через шість років після того, як Фрідріх взяв в облогу місто, я побачив, що на його боці воювали Генуезькі пращники, розумієш — ті самі ґенуезці, які допомагали місто будувати!)

— А якщо ні, — провадив далі Ґіні, — ми витримаємо облогу, курча мама, бо ж у цьому світі нічого задурно не буває. Та що там говорити, ходи, подивишся…

Він узяв Бавдоліна за руку і повів до виходу з корчми. Уже звечоріло, і було холодніше, ніж раніше. Вони вийшли на невеличку площу, від якої, схоже, мали відходити принаймні три вулиці, але готові були тільки два роги низьких одноповерхових будинків із солом'яними стріхами. Площу освітлювали вогні з навколишніх вікон і кілька жарівниць; припізнілі крамарі підтримували в них полум'я й вигукували: любі жіночки, ось-ось западе свята ніч, а ви ж не хочете, щоб чоловіки ваші не знайшли на столі нічого смачненького! Поруч зі спорудою, яка мала утворити третій ріг площі, стовбичив точильник; ножі, що їх він гострив, вищали, а він раз у раз поливав точило водою. Трохи далі стояла ятка, де якась жінка торгувала гороховою кашею, сушеним інжиром і кінським бобом, а пастух, одягнений в овечу шкуру, ніс кошик і кричав: гей, жіночки, кому доброї бринзи! На пустирі між двома домами двоє торгувалися за свиню. А далі стояло двоє дівчат — млосно спершись об одвірок, вони клацали зубами від холоду, ледь прикриті шалями, крізь які видніли щедрі вирізи, й одна з них сказала Бавдолінові: «О, який красунчик, чому б тобі не провести Різдво зі мною — я навчу тебе, як бавитися у восьминогого звіра?»

Вони завернули за ріг і натрапили на чесальника вовни, який голосно волав, що це остання нагода придбати сінники й солом'яники, щоб спати в теплі, а не мерзнути, мов Дитятко Ісусик; поруч з ним дер горло водонос; йдучи ще невиразно окресленими вулицями, крізь одну браму вони бачили, як щось стругає столяр, крізь другу — як коваль у рої іскор лупить у своє ковадло, десь далі хтось витягав хліб з печі, що палахкотіла, немов паща пекла; траплялися купці, які прибували здалеку задля торгу на цьому новому пограниччі, а також люд, який зазвичай жив у лісах, — вуглярі, шукачі меду, виробники попелу для мила, збирачі кори для виготовлення мотузок та дублення шкіри, продавці кролячих шкурок; вигулькували шахрайські обличчя тих, хто присунув у нове місто, гадаючи, що тут буде чим поживитися; тинялися безрукі, сліпі, кульгаві і золотушні, яким жебрання на вулицях міста, ще й під час великого празника, обіцяло більші прибутки, ніж на безлюдних сільських дорогах.

Починали падати перші сніжинки, які ставали дедалі густішими і от уже вкрили першою білизною недавно споруджені дахи, і ніхто ще не знав, чи витримають вони цю вагу. У певну мить Бавдолінові, якому не виходило з голови те, що він бачив у переможеному Мілані, привиділося, буцім троє купців, які на трьох ослах в'їздили через арку в місто, це Волхви, за якими йдуть слуги, несучи коштовний посуд і тканини. Йому ввижалося, ніби за ними, по той бік Танаро, зі складок пагорба, посрібленого снігом, спускаються стада, а женуть їх пастухи, які грають на козах і дудах; за ними ж ідуть каравани східних верблюдів, на яких їдуть маври у великих тюрбанах у різнобарвну смужку. Сніг пурхав дедалі бурхливіше, і на пагорбі гасли нечасті вогні, але один з цих вогнів здався Бавдолінові великою хвостатою зіркою, яка летіла по небі до новонародженого міста.

— Бачиш, що таке місто? — казав йому Ґіні. — І якщо воно таке, ще заки його не збудували, то уяви собі, що буде пізніше: це зовсім інший триб життя. Щодня бачиш нових людей — можеш собі уявити, для купців це те саме, що здобути Небесний Єрусалим. А щодо лицарів, то імператор заборонив їм продавати землі, щоб не ділити вотчину, і вони вмирали від недоїдання на селі, а тепер вони верховодять тут чотами лучників, гарцюють на врочистостях, роздають накази на всі боки. Але хосенне це не тільки для панів і купців, це дар Божий і для таких людей, як твій батько, який має обмаль землі, зате має трохи худоби, а в місто приїздять люди, які питають за худобою і платять йому монетами, бо ж тепер торгівля йде за дзвінкий метал, а не взамін за інший товар. Не знаю, чи розумієш ти, що це означає: якщо за трьох кроликів візьмеш дві курки, то раніше чи пізніше мусиш їх з'їсти, інакше вони зістаріються, а от дві монети сховаєш під ліжко, і з ними нічого не станеться навіть через десять років, а якщо постараєшся, то зумієш зберегти їх, навіть якщо в дім твій увірвуться вороги. До того ж, тут теж буде те, що було в Мілані, а потім і в Лоді та Павії: усілякі Ґіні чи Авларі вже не мусять сидіти тихо й дозволяти верховодити над собою різним Ґваско або ж Тротті. Усі ми тут приймаємо рішення разом і кожен може стати поважною особою, навіть якщо він не шляхтич. Це гарна сторона життя в місті, особливо для тих, хто не знатного роду і хто життя ладен віддати, якщо треба (але краще ні), аби діти його могли відкрито сказати: я звуся Ґіні, а нехай навіть тебе звати Тротті, ти все одно негідник.

Звісно, тут Никита не міг не спитати у Бавдоліна, як звалося це благословенне місто. Проте (Бавдоліно мав неабиякий хист оповідача, бо до цієї миті й словом про це не прохопився) місто ще не мало назви, його називали просто Civitas Nova, Нове Місто, але то була назва genus, a не individuum.[97] Вибір імені залежав від іншого важливого питання — питання узаконення. Звідки може взяти право на існування нове місто, без історії і без родоводу? Це право може дати хіба що імперська інвеститура, подібно до того, як імператор надає комусь титул лицаря чи барона, але йшлося тут про місто, яке народжувалося проти волі імператора. То що ж робити? Коли Бавдоліно з Ґіні вернулися в шинок, усі власне про це сперечалися:

— Якщо місто це виникло поза імперським законом, його може узаконити тільки інший закон, такий самий авторитетний і давній.

— А звідки ми його візьмемо?

— Таж його може дати нам Constitutum Costantini, Константанів декрет, яким він дарував церкві право верховодити над територіями. Подаруймо місто понтифікові, а що понтифіків тепер є аж дві штуки, то подаруймо його тому, хто стоїть на боці ліги, тобто Александрові III. Як ми вже говорили в Лоді кілька місяців тому, назвімо місто Александрія і буде воно папською вотчиною.

— Правду кажучи, у Лоді тобі треба було мовчати, бо ми ще нічого не вирішили, — сказав Бойді, — але не в цім річ, ім'я, звісно, нічогеньке, принаймні не гірше від багатьох інших. Але що мені зовсім не до шмиги, так це те, що ми тут зі шкури ліземо, будуючи місто, а потім воно дістанеться папі, в якого їх і так без ліку. Тоді нам доведеться платити податі, і як не крути, гроші все одно пливтимуть мимо рук, і навіщо була вся ця веремія — можна було платити їх і цісареві.

— Бойді, облиш свою звичну пісеньку, — сказав йому Куттіка, — по-перше, імператор не хоче, щоб це місто існувало, навіть якщо ми його йому подаруємо, а якби він погодився прийнята його, то не варто було й заходитися навколо його спорудження. По-друге, одна річ — не платити податей імператорові, який піде на тебе й всипле тобі гарячих, як це було з Міланом, і цілком інша річ — не платити їх папі, який сидить за тисячу миль, і навіть мови нема про те, щоб з теперішніми своїми клопотами він послав військо тільки для того, щоб узяти з нас тих пару шелягів.

— А по-третє, — втрутився тоді Бавдоліно, — якщо дозволите мені вставити слово, я ж вчився в Парижі і маю певний досвід у тому, як треба писати листи й грамоти, — дарувати можна по-різному. Ви складете документ, в якому говоритиметься, що Александрія заснована на честь папи Александра й присвячується, скажімо, святому Петрові. Як доказ, споруджуєте собор Святого Петра на алодіальній землі, вільній від феодальних повинностей. І споруджуєте його за гроші, пожертвувані всім населенням міста. Опісля даруєте його папі, прикрасивши дарчу всіма формулами, що їх ваші нотарі вважатимуть доречними. Приправляєте все це обітницями синівства, прихильності і різними подібними речами, надсилаєте цей пергамен папі і приймаєте всі його благословення. Якщо хтось справді захоче розібратися в цьому пергамені, він зрозуміє, що реально ви піднесли йому в дар тільки собор, а не ціле місто, але хотів би я побачити, як папа забере свій собор собі до Рима.

— Неперевершена ідея, як на мене, — сказав Оберто, і всі з ним погодились:

— Зробімо так, як каже Бавдоліно — а він вельми хитромудрий чоловік, і я сподіваюсь, що він зостанеться з нами і даватиме нам добрі поради, бо ж він також вельми вчений у Парижах.

Тут Бавдолінові довелося перейти до найделікатнішої справи за цілий той чудовий день, тобто він мусив відкрити їм — і ніхто не мав права йому дорікнути, бо вони самі ще недавно були на боці імператора, — що він служить Фрідріхові, з яким пов'язаний ще й синівським почуттям. Отож він виклав їм цілу історію тих чудових тринадцяти років, а тим часом Ґальявдо знай бурмотів: «Якби мені хто сказав, я б нізащо не повірив», а тоді: «Ти диви, а ще виглядав мені на останнього лотра, але тепер виходить, що він справді став великим цабе!»

— Не всяке зло виходить на шкоду, — мовив тоді Бойді. — Александрія ще не збудована, а ми вже маємо свою людину при імперському дворі. Бавдоліно, друже мій, видно, що любиш ти свого імператора, і він любить тебе, але ти не мусиш його зраджувати. Залишайся з ним, а коли буде в цьому потреба, станеш на наш захист. Ти народився на цій землі, і ніхто не може нічого тобі закинути, коли ти намагатимешся захистити її — звісно, наскільки дозволяє лояльність.

— Нині ввечері піди відвідай ту святу жінку, твою матір, і переночуєш у Фраскеті, — тактовно сказав Оберто, — а завтра підеш собі, не придивляючись, куди ведуть дороги і якої товщини мури. Ми певні, що коли одного дня ти дізнаєшся, що нам загрожує велика небезпека, то заради любові до свого батька по крові попередиш нас про неї. Але якщо ти готовий це зробити, то хтозна, чи з тих самих причин одного дня ти не остережеш твого названого батька про якісь наші наміри, які можуть справити йому прикрість. Отже, що менше знатимеш, то буде краще.