Розділ «10. Бавдоліно знаходить царів-волхвів і канонізує Карла Великого»

— А Царі-Волхви?

— Через два роки Райнальд відвіз-таки мощі в Кельн, але повівся він щедро, бо колись давно він був настоятелем собору в Гільдесгаймі, і перед тим, як замкнути в Кельні мощі царів у покрівці, відрізав від кожного по пальцю й надіслав у дар своїй колишній церкві. Але в той самий час Райнальдові довелося вирішувати інші проблеми, і то неабиякі. За два місяці до того, як він відсвяткував у Кельні свій тріумф, помер антипапа Віктор. Майже всі полегшено зітхнули — так усе ставало на своє місце саме собою, і сподівалися, що Фрідріхові доведеться помиритися з Александром. Але розкол той був вельми на руку Райнальдові — розумієш, мосьпане Никито, при двох папах він мав більшу владу, ніж при одному. І він вигадав нового антипапу — Паскуаля III, влаштувавши якусь пародію на конклав, у який увійшло четверо церковників, узятих мало не з вулиці. Фрідріха це не переконало. Він казав мені…

— То ти вернувся до нього?

Бавдоліно зітхнув:

— Так, на кілька днів. Якраз того року, коли імператриця народила Фрідріхові сина.

— Що ти відчував?

— Я зрозумів, що мушу остаточно забути її. Я постив сім днів, п'ючи лише воду, бо читав десь, що це очищує дух і, а в кінці викликає видіння.

— Це правда?

— Чиста правда, але у видіннях мені являлася вона. Тоді я вирішив, що мушу побачити цю дитину, щоб зрозуміти різницю між сном і видінням. І я вернувся до двору. Минуло понад два роки від того чудового й страхітливого дня, а відтоді ми більше не бачилися. Беатриса дивилася тільки на дитину, і здавалося, що моя поява аніскільки її не схвилювала. Я пообіцяв собі тоді, що хоч не можу примусити себе любити Беатрису як матір, я любитиму цього хлопчика як брата. Але дивлячись на цю крихітку в колисці, я не міг прогнати думку про те, що якби справи повернули в трохи інший бік, це міг би бути мій син. У будь-якому разі я майже почувався кровозмісником.

Тим часом Фрідріха займали цілком інші речі. Він казав Райнальдові, що півпапи є кепською запорукою його прав, що Царі-Волхви — це чудово, але їх не досить, бо знайти Волхвів не обов'язково означає бути їхнім нащадком. Папі щастить, бо він може довести своє походження від Петра, і Петра призначив сам Ісус, а що ж робити священному і римському імператорові? Пов'язати своє походження з Цезарем, який все ж таки був язичником?

Тоді Бавдоліно висловив перше, що спало йому на гадку, тобто що Фрідріх може довести своє походження від Карла Великого.

— Але ж Карла Великого помазував папа, це нічого не поможе, — заперечив Фрідріх.

— Хіба що ти зробиш його святим, — сказав Бавдоліно.

Фрідріх порадив йому подумати перед тим, як казати дурниці.

— Це не дурниця, — відповів Бавдоліно, який замість того, щоб думати, уявляв собі сцену, яку могла б породити ця ідея. — Послухай мене: ти їдеш в Аахен, де лежать останки Карла Великого, викопуєш їх, поміщаєш у прегарний релікварій посередині Палатинської каплиці і, у присутності твоїй і кортежу з вірних тобі єпископів, включно з владикою Райнальдом — адже він, будучи архієпископом Кельнським, є також митрополитом цієї провінції, — маючи в руках буллу папи Паскуаля, яка дає тобі на це законне право, проголошуєш Карла Великого святим. Розумієш? Ти проголошуєш святим засновника Священної Римської імперії, а якщо він святий, то він вищий від папи, і ти, як його законний спадкоємець, походиш з роду святого, а отже не підлягаєш жодній владі, навіть тій, яка хотіла відлучити тебе від церкви.

— На бороду Карла Великого, — сказав Фрідріх, і волосини його власної бороди аж стали сторчма від великого збудження, — ти чув, Райнальде? Як завжди, хлопець має рацію!

Так все і сталося, хоча й лише наприкінці наступного року, бо потрібен був час, щоб приготувати такі речі як належить.

Никита зауважив, що то була божевільна ідея, а Бавдоліно відказав, що вона, однак, спрацювала. І подивився на Никиту, запишавшись. Звісно, подумав Никита, твоє марнославство не має меж — ти навіть канонізував Карла Великого. Від Бавдоліна можна було очікувати будь-чого.

— А тоді? — спитав він.

— Поки Фрідріх з Райнальдом готувалися канонізувати Карла Великого, я поступово усвідомлював, що ні його, ні Волхвів не вистачить. Вони всі четверо були в Раю — Волхви напевно і, сподіваймося, Карл Великий теж, інакше те, що сталося в Аахені, було б неабияким шахрайством; але потрібне було ще щось, що все ще існує на цій землі, щоб імператор міг сказати: це належить до мене й освячує моє право. Єдине, що міг знайти імператор на цій землі, було царство Пресвітера Йоана.