Розділ «10. Бавдоліно знаходить царів-волхвів і канонізує Карла Великого»

— Розумієш, мосьпане Никито, тоді я згадав собі, що Оттон говорив про Волхвів у зв'язку з царством Пресвітера Йоана. Звісно, якби цей бідолашний священик виставив їх напоказ просто так, немов вони взялися нізвідки, ніхто б йому не повірив. Але щоб реліквія була справжньою, хіба вона обов'язково має мати стосунок до святого або до події, пов'язаної з нею?

— Звісно, що ні. Чимало мощей, які зберігаються тут, у Царгороді, дуже сумнівного походження, але цілуючи їх, вірні відчувають надприродні пахощі, які линуть з них. Правдивими робить їх віра, а не вони роблять віру правдивою.

— Отож-бо. Я теж подумав, що реліквія є справжньою, якщо для неї знаходиться належне місце у справжній історії. Поза історією про Пресвітера Йоана ці Волхви були, мабуть, обманом якогось гендляра килимами, але якби вставити їх у правдиву історію Пресвітера, вони б стали достеменним свідоцтвом. Двері не є дверима, якщо навколо них нема будинку, вони є лиш отвором, та що я кажу, навіть отвором вони не є, бо порожнеча, не обрамлена повнотою, не є навіть порожнечею. Тоді я зрозумів, що маю історію, у рамках якої Волхви могли набути певного значення. І я подумав собі: якщо мені доведеться розповісти щось про Йоана, щоб відкрити імператорові шлях на Схід, Волхви, які безсумнівно походили зі Сходу, були б доказом, який би підтвердив і підсилив мої слова. Ці троє бідолашних царів спочивали собі у своєму саркофазі й дозволяли павійцям з лодійцями плюндрувати місто, яке, саме про це не знаючи, дало їм прихисток. Вони нічим не були йому зобов'язані, вони були тут тимчасово, немов зупинились у заїзді, чекаючи, аж настане пора продовжити подорож, — по суті, вони були блукальці від природи, хіба не вирушили вони бозна-звідки, йдучи за якоюсь зіркою? Саме мені випало офірувати цим трьом тілам новий Вифлеєм.

Бавдоліно знав, що володіння пристойними мощами могло змінити долю міста, зробити його метою безконечних прощ, перетворити сільську церкву на святиню. Кого могли цікавити Волхви? На думку йому спав Райнальд: йому було дароване архієпископство Кельнське, але він ще мав поїхати туди, щоб одержати офіційне рукоположення. Вступити у свій собор, везучи із собою Волхвів, було б напрочуд ефектно. Хіба не шукав Райнальд символів імперської влади? І тут у нього напохваті не один, а цілих троє царів, які водночас були й жерцями.

Він спитав у священика, чи можна побачити тіла. Той попросив допомогти йому, бо треба було відсунути ляду саркофага, аж поки не покажеться покрівець, в якому зберігалися тіла.

То було важко, але справа того вартувала. І о чудо: тіла трьох Царів усе ще були мов живі, хоч шкіра їхня висохла й пожовкла. Але вона не стала брунатною, як це буває з муміфікованими тілами. Двоє з Волхвів усе ще мали майже молочно-білі обличчя; один мав пишну білу бороду, яка сягала йому аж до грудей і була все ще ціла, хоча й дещо ствердла і здавалася цукровою ватою; другий же був безбородий. Лице третього було кольору чорного дерева, але не від дії часу, а тому, що шкіра його, мабуть, була темною й за життя: він був схожий на дерев'яну статую й навіть мав щось на кшталт тріщини на лівій щоці. У нього була коротка борода і м'ясисті губи, з-під яких видніли лише два хижі білосніжні зуби. Усі троє мали широко розплющені очі, великі й здивовані, а зіниці їхні виблискували, немов скляні. їх огортали накидки — біла, зелена й пурпурова, а з-під накидок видно було три пари штанів, варварського покрою, але з чистого адамашку, розшитого рядами перлин.

Бавдоліно швиденько вернувся в імперські стани і побіг поговорити з Райнальдом. Канцлер відразу зрозумів вагу Бавдолінового відкриття і сказав:

— Усе треба зробити потайки і негайно. Винести цілий покрівець ніяк не вдасться, бо всі побачать. Якщо хтось інший тут зрозуміє, що саме ти знайшов, він не вагатиметься — відбере їх у нас і відвезе у своє місто. Я звелю приготувати три труни з голого дерева, і вночі винесемо їх за мури, видаючи за тіла трьох наших відважних друзів, які загинули під час облоги. Треба, щоб усе зробив лише ти, Поет і один мій служник. Потім залишимо їх там, де сховаємо, бо поспішати нема куди. Заки я зможу завезти їх у Кельн, треба створити правдоподібні свідчення про походження цих мощів і про самих Волхвів. Завтра вернешся до Парижа, де ти знаєш мудрих людей, і знайдеш все, що можна, про їхню історію.

Уночі трьох Царів перевезли в крипту церкви Святого Георгія, розташованої за мурами міста. Райнальд забажав побачити їх й одразу вибухнув цілою низкою проклять, негідних архієпископа:

— У штанах? Ще й у шапці, схожій на шапку жонглера?

— Мосьпане Райнальде, саме так, очевидно, вдягалися в ті часи східні мудреці; багато років тому я був у Равенні і бачив мозаїку, де на одежі імператриці Теодори три Волхви були зображені більш-менш у такому вигляді.

— Отож-бо, такі речі можуть переконати хіба що візантійських graeculi. A ти собі уявляєш, що буде, якщо я покажу в Кельні Волхвів, убраних мов жонглери? їх треба переодягнути.

— Як? — спитав Поет.

— Як то — як? Ти їси і п'єш у мене, мов пан, тільки за те, що пишеш два-три вірші на рік, і не знаєш, як одягнути тих, які першими прийшли скласти поклін Господові Нашому Ісусові Христові?! Одягни їх так, як люди собі їх уявляють, як одягаються єпископи, папи, архімандрити, звідки мені знати!

— Головний собор і резиденцію єпископа розграбовано. Може, там ми знайдемо якесь священне облачення. Я спробую, — мовив Поет.

То була жахлива ніч. Облачення знайшли, і знайшли навіть щось схоже на три тіари, але труднощі полягали в тому, як роздягнути ці три мумії. Хоч лиця їхні були все ще мов живі, зате тіла — крім рук, які геть висохли — перетворилися на плетиво лози й соломи, яка розсипалася при кожній спробі зняти одежу.

— Дарма, — сказав Райнальд, — коли ми привеземо їх у Кельн, ніхто і так не відкриватиме покрівця. Скріпіть їх кілками, чимось, що тримало б їх докупи, як це роблять з опудалами. Але застерігаю вас, будьте обережні.

— Господи Ісусе, — лементував Поет, — навіть у п'яному сні не могло мені привидітися, що я буду встромляти Царям-Волхвам кілок у задницю.

— Помовч і йди їх одягати, — казав Бавдоліно, — ми чинимо на славу імперії.

Поет жахливо лаявся, але Волхви стали нагадувати кардиналів святої римської церкви.