Розділ без назви (1)

— Як на людину, яка не хоче чути, що їй скаже стара, ти просто поспішаєш, наче на пожежу.

— Мені страшно й не почути, — відказав Ґлен.

——

О третій десять до будинку Ларрі під’їхав джип. Там усюди горіло світло — тепер уже не газові лампи, а яскрава електрика. Через один світилися й ліхтарі — не тільки тут, а й по всьому місту, і Стю зачаровано дивився на них усю дорогу з Ґленового джипа. Останні літні комашки, повільні від холоду, мляво бились у скло натрієвих ламп.

Щойно вони вийшли з джипа, як з-за рогу сяйнули фари. То торохтів старий драндулет Ральфа, він зупинився перед носом джипа. Вийшов Ральф, а Стю швидко побіг до пасажирського місця, де сиділа Френні, примостивши спину на картатій диванній подушці.

— Привіт, мала, — лагідно сказав він.

Вона взяла його за руку. Її лице в темряві було наче блідий диск.

— Дуже болить? — спитав Стю.

— Не дуже. Я адвіл випила. Тільки не проси мене поспішати.

Стю допоміг їй вибратися з машини, а Ральф узяв її за другу руку. Обидва побачили її болісну гримасу, коли дівчина вийшла з машини.

— Хочеш, понесу?

— Усе буде добре. Просто притримуй мене, добре?

— Аякже.

— І йди повільненько. Ми, бабусі, швидко не можемо.

Вони обійшли машину Ральфа, скоріше човгаючи, ніж ідучи. Коли вони вийшли на доріжку, Стю побачив Ґлена й Ларрі — вони стояли у дверях і дивилися на них. Проти світла вони здавалися силуетами, вирізаними з чорного паперу.

— Що там буде, як ти гадаєш? — тихо спитала Френні.

Стю похитав головою.

— Не знаю.

Вони підійшли до будинку, Френні помітно мучилася від болю, і Ральф допоміг Стю її занести. Ларрі, як і Ґлен, був блідий і стривожений. На ньому були потерті джинси, сорочка, застібнута внизу не на той ґудзик, дорогі мокасини на босу ногу.

— Дико перепрошую, що змусив вас устати, — сказав він. — Я біля неї сидів, дрімав час від часу. Ми чергували. Розумієте?