Розділ без назви (1)

— Дитина?

— Ні.

— А що ж таке?

— Завтра ввечері розповім. Усе розкажу, що думаю. А поки — не треба питань. Окей?

— Це серйозно?

— Стю, я не знаю.

Він довго-довго на неї дивився.

— Усе гаразд, Френні, — сказав він. — Я тебе кохаю.

— Я знаю. І я тебе кохаю.

— У ліжко?

Вона всміхнулася.

— Ану хто перший!

——

На світанку 1 вересня було сіро й мокро — такий нудний день можна було б забути, але жоден мешканець Вільної зони його не забув. Того дня в північну частину Боулдера повернулася електрика… ну бодай ненадовго.

О десятій ранку в диспетчерській електростанції Бред Кічнер подивився на Стю, Ніка, Ральфа і Джека Джексона, які стояли в нього за спиною. Нервово посміхнувся і сказав: «Нам поможуть святий Йосиф і Пречиста Мати електрику вмикати…»

Він смикнув униз два великі рубильники. У гігантській печері під ними загули два експериментальні генератори. П’ятеро чоловіків підійшли до стіни з поляризованого скла і подивилися вниз, де стояла майже сотня людей — усі в захисних окулярах, як наказував Бред.

— Якщо щось піде не так, то краще вже два генератори ухнути, ніж п’ятдесят два, — казав Бред раніше.

Генератори завили голосніше.

Нік штовхнув Стю ліктем і показав на стелю. Стю подивився й заусімхався. За прозорими панелями слабенько засвічувалися флуоресцентні лампи.

Генератори розганялися, загули високо, на одній ноті — вирівнялися.