Розділ без назви (1)

— Ні!

— А про що? Про тебе?

Лео заговорив ще гучніше, майже зриваючись на страшний крик.

— Воно все записано! Ти знаєш! Френні знає! Поговори з Френні!

— Комітет…

— Не в Комітеті! Комітет тобі не поможе, нікому не поможе, Комітет — це старе, він сміється з вашого Комітету, бо він старий, а старе — це його, ти знаєш, Френні знає, якщо ви поговорите, ви зможете…

Лео стукнув по м’ячу сильно — ПОК-К! — і той стрибнув вище від його голови, впав і відкотився. Ларрі стежив за ним, у роті в нього пересохло, серце неприємно кидалося в грудях.

— М’яч відкотився. — сказав Лео і побіг за ним.

Ларрі сидів і дивився на нього.

«Френні», — подумав він.

——

Вони вдвох сиділи на краю оркестрової мушлі в парку, дриґаючи ногами. За годину мало посутеніти, у парку гуляло кілька людей, дехто тримався за руки. Дитячий час — він же час кохання, чомусь подумала Френ. Ларрі щойно договорив їй усе, що йому в трансі повідомив Лео, і від почутого в неї голова йшла обертом.

— То що ти думаєш? — спитав Ларрі.

— Не знаю, що думати, — тихо промовила вона, — крім того, що мені це все зовсім не подобається. Віщі сни. Бабуся, яка спочатку виконує роль голосу Бога, а потім іде в пущу. Тепер ще хлопчик-телепат. Казки якісь. Іноді мені здається, що супергрип лишив нас живими, але позбавив глузду.

— Він сказав, що я маю з тобою поговорити. То я й говорю.

Френ нічого не сказала.

— Ну… — сказав Ларрі, — якщо щось на думку спаде…

— Записано! — тихо промовила Френні. — А хлопчик має рацію. Ото, певне, і корінь усього. Якби я не була така дурна, така пихата і не стала записувати все… щоб мене!

Ларрі вражено подивився на неї.

— Ти про що?