Розділ без назви (1)

— Гарольд, — сказала вона. — Мені страшно. Я Стю не казала. Мені соромно було. Тримати щоденник — то була така тупість… і тепер Стю… йому і Гарольд подобається… і всім у Зоні подобається Гарольд, навіть тобі.

Вона тихо, зі сльозами, розсміялася.

— Він же був твоїм духом-провідником сюди, правда?

— Я щось не зовсім розумію, — поволі мовив Ларрі. — Ти мені можеш пояснити, чого саме боїшся?

— Та от я, власне, не знаю, — вона подивилася на нього очима, в яких стояли сльози. — Мабуть, я краще тобі розкажу, що можу, Ларрі. Я маю з кимось поговорити. Бачить Бог, я вже не можу тримати це всередині, а Стю… Стю — певно, не та людина, якій це треба чути. Ну принаймні не той, кому першому це треба казати.

— Ну давай, Френ.

І вона йому все розповіла, що сталося від того самого дня, коли Гарольд під’їхав до її дому в Оґанквіті на «кадилаку» Роя Бренніґена. Вона говорила, а останні промені дня переходили в синюваті тіні. Закохані в парку кудись ішли. Зійшов тоненький місяць. У високому кондомініумі на дальшому кінці Каньйон-бульвару засвітилося кілька газових ламп. Вона розповіла йому про напис на даху сараю, про те, як спала, коли Гарольд, ризикуючи життям, написав унизу її ім’я. Як у Феб’єні зустріли Стю, як Гарольд реагував на Стю, ніби собака, в якого хочуть забрати кістку. Про свій щоденник, про відбиток пальця на його сторінці. Коли вона договорила, уже минула дев’ята, співали цвіркуни. Запала тиша, і Френ боязко чекала, що скаже Ларрі. А він, здається, глибоко замислився.

Урешті він сказав:

— Наскільки ти певна щодо відбитку? Ти точно вважаєш, що то був Гарольд?

Вагалася вона не більш ніж секунду.

— Так. Я щойно побачила, одразу зрозуміла, що це Гарольд.

— Той сарай, де він на стіні писав, — сказав Ларрі. — Пам’ятаєш, я тобі тоді, при першій зустрічі, казав, що підіймався там нагору? І що Гарольд вирізав свої ініціали на балці на горищі?

— Так.

— Там ініціали були не лише його. Твої теж. У сердечку. Як закохані школярі на парті малюють.

Вона пальцями витерла очі.

— От же ж, — буркнула вона.

— Ти за дії Гарольда Лодера не відповідаєш, сонце, — він узяв її долоню двома руками і міцно стиснув. Подивився на неї. — Тьху-тьху три рази, не твоя зараза. Тобі не треба тримати це в собі, винуватити себе. Бо якщо ти будеш… — Він стиснув її руку ще міцніше, майже до болю, але й далі дивився лагідно. — Якщо ти так будеш, то просто збожеволієш. Людині доволі непросто і про себе подбати — як тут про всіх подбаєш!

Він відпустив її руку, вони трохи помовчали.

— Ти як вважаєш, Гарольд хоче кривавої помсти Стю? — урешті спитав він. — Справді вважаєш, що це так серйозно?

— Так, — сказала вона. — Я всерйоз розглядаю таку можливість. А може, він хоче помститися всьому Комітету. Але я не знаю, що…