Розділ без назви (1)

Пок-пок-пок.

— Вони збираються на захід, — сказав Лео.

— О Боже, — пробурмотів Ларрі. Його кинуло в холодний піт. Чи треба йому слухати ще? Це все одно що дивитися, як поволі відчиняють двері склепу на тихому цвинтарі, а звідти поволі висовується рука…

Хоч що там, не хочу це слухати, не хочу цього знати…

— Мама Надін хоче думати, що винен ти, — мовив Лео. — Хоче думати, що ти привів її до Гарольда. Але вона чекала спеціально. Вона дочекалася, доки ти дуже сильно полюбив маму Люсі. Дочекалася, доки це вже точно так буде. Вона немов стирає ту частину в голові, яка відрізняє хороше від поганого. Потроху стирає її. А коли зітре зовсім, то буде досить навіжена, щоб рушити на захід. Може, ще навіженіша.

— Лео! — прошепотів Ларрі, і Лео одразу відповів:

— Вона зве мене Джо. Я в неї Джо.

— Мені теж звати тебе Джо? — з сумнівом спитав Ларрі.

— Ні, — з якоюсь приємністю промовив хлопчик. — Будь ласка, не називай.

— Ти скучаєш за мамою Надін, Лео, так?

— Вона мертва, — з крижаною простотою мовив Лео.

— Ти тому так пізно тоді ліг?

— Так.

— І тому мовчав?

— Так.

— Але тепер ти розмовляєш.

— У мене є ви з мамою Люсі, щоб з вами говорити.

— Так, звичайно…

— Але не назавжди! — сердито сказав хлопчик. — Не назавжди, якщо ти не поговориш із Френні! Поговори з Френні! Поговори з Френні!

— Про Надін?