Розділ без назви (1)

На мить запала вражена тиша, яка немов скувала всіх, а потім Джейн Фарґуд заплакала, забилася в істериці. Скінчилося тим, що кастелянша піднялася подивитися, що ж робиться вгорі, згадувала Надін, і вона вже збиралася викликати для Джейн «швидку», коли дівчина трохи оволоділа собою.

Поки все це діялося, Рейчел Тіммз сиділа на ліжку, тиха і бліда. Коли кастелянша і більшість дівчат (у тому числі й довгообраза в окулярах, яка, звичайно, відчула, що немає пророка у своїй вітчизні) пішли, вона спитала Надін дивним, безбарвним голосом:

— Це хто був, Надін?

— Не знаю, — чесно зізналася Надін. Вона не мала жодного уявлення. Ще не мала.

— І почерк не впізнаєш?

— Ні.

— Ну, може, ти краще візьми оце… оце послання з потойбіччя, чи що воно таке… та й ходи до себе.

— Це ж ти мене просила сісти! — спалахнула Надін. — Ну звідки мені було знати, що… що станеться отаке? Я це взагалі з ввічливості зробила, Боже ж ти мій!

У Рейчел заговорила совість, вона почервоніла, навіть трохи вибачилась. Але Надін після того не була про неї особливо високої думки, а Рейчел Тіммс була однією з дуже небагатьох дівчат, з якими Надін справді близько дружила протягом перших трьох семестрів коледжу.

Відтоді до цього дня вона ні разу не торкалася ніяких фанерних павуків.

Але час… ну що, таки настав час, правда?

Атож.

Серце Надін гучно билося, вона сіла коло столика для пікніка і злегка торкнулася пальцями двох із трьох боків планшета. Вона відчула, як той пульсує під пучками, і майже одразу подумала про машину, що стоїть із ввімкненим мотором. Тільки за кермом хто? І правда, хто? Хто зайде в машину, захлопне двері, покладе на кермо засмаглі руки? Чия нога, важка й брутальна, взута в старий запорошений ковбойський чобіт, натисне на газ і повезе її… куди?

Водію, куди везеш?[97]

Надін, якій уже годі було шукати допомоги, сподіватися підтримки, сиділа, випроставшись, на гребені гори Флеґстафф у чорній траншеї передранкових годин, широко розкривши очі, з найгострішим відчуттям перебування на межі.

Вона дивилася на схід, але відчувала, що його присутність насувається на неї ззаду, тисне, тягне додолу, немов тягар — мертве тіло на дно: темна присутність Флеґґа насувалася рівними, невблаганними хвилями.

Десь темний чоловік стояв на борту ночі, і вона промовляла два слова, наче накликаючи всіх чорних духів, які будь-коли існували, — накликала, запрошувала:

«Скажіть мені».

І під її пальцями планшет почав писати.

Розділ 54