Розділ без назви (1)

Планшет знову смикнувся, майже вириваючись із-під пальців, і ковзнув до верхнього лівого кута паперу.

— Ухтишка, — сказала Надін. — Ви відчули…

Відчули всі, хоча потім ні Рейчел, ні Джей Фарґуд із Надін про це не говорили. Та й вона теж не почувалася бажаною гостею в їхніх кімнатах. Немовби вони після того трохи її боялися.

Планшет раптом забився під їхніми руками: немовби вони торкалися крила машини, що стоїть із заведеним мотором. Вібрація була рівна й тривожна. Такий рух людина не може робити непомітно.

Дівчата притихли. На їхніх обличчях був особливий вираз: людей, які пришли на сеанс, де сталося щось на диво справжнє, чи то крутиться стіл, чи невидима рука стукає по стіні, чи в медіума з ніздрів іде сіра, як дим, телеплазма. То був нажахано-чекальний вираз: їм хотілося і щоб оте, що почалося, припинилося, і щоб воно не припинялося. То був вираз страшного, розгубленого хвилювання… і з цим виразом людське обличчя більше схоже на череп, який завжди розташований зовсім неглибоко під шкірою.

— Припиніть! — раптом закричала дівчина з кінським обличчям. — Зараз же припиніть, а то пошкодуєте!

А Джейн Фарґуд закричала на повен голос:

— Я не можу прибрати пальці!

Хтось тихо, здушено скрикнув. Водночас Надін зрозуміла, що її власні пальці теж прилипли до дошки. М’язи її рук напружились, але, попри всі зусилля, пальці залишилися на планшеті.

— Гаразд, пожартували, й годі, — сказала Рейчел напружено, злякано. — Хто…

Але раптом планшет почав писати.

Він рухався блискавично, тягнучи пальці за собою, смикаючи руки туди-сюди — це виглядало б смішно, коли б не безпорадні, загнані вирази на обличчях всіх трьох дівчат. Надін пізніше згадувала, що її руки ніби причепилися до автоматичного тренажера. До того письмо було витягнуте, літери кривобокі — немовби їх писала семирічна дитина. А цей почерк був рівний і потужний… великі, з нахилом літери через усю білу сторінку. Щось у них було водночас рішуче і порочне.

«НАДІН НАДІН НАДІН, — писав планшет, — ЯК Я КОХАЮ ТЕБЕ НАДІН БУДЕШ МОЄЮ КОХАТИМЕШ МЕНЕ НАДІН БУДЕШ МОЄЮ КОРОЛЕВОЮ ЯКЩО ТИ ЯКЩО ТИ ЯКЩО ТИ БУДЕШ ЧИСТОЮ ДЛЯ МЕНЕ ЯКЩО БУДЕШ НЕТОРКАНОЮ ДЛЯ МЕНЕ ЯКЩО БУДЕШ МЕРТВОЮ ДЛЯ МЕНЕ МЕРТВОЮ»

Планшет різко пересунувся вниз, убік — і знову почав, уже нижче.

«ТИ МЕРТВА З УСІМА ІНШИМИ НАДІН ТИ В КНИЗІ СМЕРТІ З УСІМА ІНШИМИ НАДІН ГНИЄШ ІЗ НИМИ ЯКЩО НЕ ЯКЩО НЕ»

І зупинився. Олівець постукував об папір. Надін думала — сподівалася, як же вона сподівалася, — що це вже скінчилося, але олівець кинувся знову до краю аркуша і почав знову. Джейн жалісно скрикнула. Обличчя решти дівчат були нажахані, бліді овали здивування й відчаю.

«СВІТ СВІТ СКОРО СВІТ ЗАГИНЕ А МИ МИ МИ НАДІН НАДІН Я Я Я МИ МИ МИ БУДЕМО МИ БУДЕМО МИ»

І літери неначе заволали через усю сторінку:

«МИ В ДОМІ МЕРТВИХ НАДІН»

Останнє слово прокричалося через увесь аркуш великими дюймовими літерами, і планшет закрутився, проїхав столиком, залишаючи довгий графітний слід безсловесним завиванням. Упав на підлогу й розколовся надвоє.