Розділ без назви (1)

— Є хто вдома?

Френ заклякла на місці. Вона раптом згадала, що поставила велосипед за будинком, де Гарольд сушив білизну. З фасаду його не видно. Але якщо гостя спробує задні двері…

Ручка на парадних дверях — Френні було видно, як вона ворушиться туди-сюди, — стала описувати роздратовані півкола.

«Хоч хто вона така, сподіваюся, на замках вона знається не краще, ніж я», — подумала Френні, а потім затиснула рот обома руками, щоб стримати шалене іржання. Тоді вона й подивилася на свої бавовняні широкі штани й зрозуміла, наскільки сильний був переляк. «Ну хоч не до всирачки, — подумала Френ. — Принаймні поки що». Знову зовсім близько до поверхні забулькотів сміх, істеричний і зляканий.

І тоді, відчуваючи неймовірне полегшення, Френні почула кроки бетонним хідником, що віддалялися від дверей Гарольда.

Далі Френ діяла зовсім несвідомо. Вона тихо пробігла коридором і глянула в щілину між жалюзі і рамою вікна. Побачила жінку з довгим чорним волоссям, між яким сяяли білі пасма. Вона сіла на маленький мотоскутер «веспа», який був припаркований біля бордюру. Коли мотор ожив і задирчав, жінка відкинула волосся назад і підколола його.

«Це ж Кросс — та, яка приїхала з Ларрі Андервудом! Вона знайома з Гарольдом?»

Тоді Надін натисла зчеплення. Скутер злегка смикнувся і невдовзі зник удалині. Френ глибоко зітхнула, ноги в неї зробилися як ватяні. Вона відкрила рот, щоб випустити з нього сміх, який підкочувався під горло, уже знаючи, як він прозвучить — полегшено і тремтливо. Натомість Френні розплакалася.

За п’ять хвилин, уже не маючи душевних сил шукати далі, вона вилізла у вікно, ставши на плетений стілець, який принесла для того. Вибравшись, вона відштовхнула стілець, аби не було очевидно, що хтось використовував його, щоб піднятися до вікна. Усе одно він стояв не на місці, але люди рідко помічають подібні речі… та й Гарольд, здається, підвалом користувався хіба що для зберігання кока-коли.

Френні зачинила за собою вікно і сіла на велосипед. Вона й досі відчувала слабкість, була оглушена страхом, її навіть трохи нудило. «Ну, хоч штани просихають, — подумала вона. Наступного дня перед тим, як вламуватися в чужий будинок, Френсіс Ребекко, не забудь одягти памперо».

Вона виїхала з Гарольдового двору і якомога швидше з’їхала з Арапаго, повертаючись у центр, на Каньйон-бульвар. У квартирі Френ була вже через п’ятнадцять хвилин.

Удома було абсолютно тихо.

Вона відкрила щоденник, подивилася на жирний шоколадний відбиток і замислилася, де ж Стю.

І чи правда Гарольд із ним.

«О Стю, ну, будь ласка, повертайся. Ти мені потрібен!»

——

Після обіду Стю пішов від Ґлена додому. Посидів, не знаючи, що робити, у вітальні, замислився, де ж матінка Ебіґейл, а також чи не можуть Нік із Ґленом мати рацію, що їй просто треба дати спокій, аж тут хтось постукав у двері.

— Стю! — гукав його Ральф Брентнер. — Гей, Стю, ти вдома?

З ним був Гарольд Лодер. Сьогодні усмішка в Гарольда була менша, але все ж не зникла; вигляд у нього був як у веселого плакальника, який щосили намагається зберігати серйозний вигляд під час поховальної служби.

Ральф, якому стало боліти серце після зникнення матінки Ебіґейл, зустрів Гарольда з півгодини тому. Гарольд ішов додому після того, як ходив допомагати з водогоном на Боулдер-крік. Ральфу подобався Гарольд, який, здається, завжди мав час вислухати й поспівчувати кожному, хто має що розповісти… і Гарольд ніби нічого й не просив навзамін. Ральф виклав йому всю історію зникнення матінки Ебіґейл, додавши свій страх, що в жінки може статися серцевий напад чи перелам якоїсь крихкої кісточки, або переохолодиться вночі.