Розділ без назви (1)

Проте будинок Гарольда стояв темний, покинутий… і замкнений.

Для Боулдера вже тільки це було чудасією. Раніше треба було замикати двері, щоб хтось не вкрав ваш телевізор, стереосистему чи коштовності вашої жінки. А зараз і телевізори, і стереосистеми безкоштовні, та й яка з них користь без електрики, а по прикраси можна коли завгодно до Денвера з мішком з’їздити.

«І чого ж ти замикаєшся, Гарольде, коли все безкоштовне? Бо найдужче бояться пограбування саме злодії? Може, тому?»

Замки відмикати без ключа вона не вміла. Вона вже зібралася йти, коли їй спало на думку спуститись у підвальне вікно. Ці вікна розташовувалися на рівні землі і були непрозорі від старої грязюки. Перше ж із них відсунулося вбік, неохоче даючи дорогу і натрусивши пилу на підлогу.

Френ роззирнулась, але все у світі було тихо. Ніхто, крім Гарольда, так далеко на Арапаго не мешкав. І це теж дивно. Гарольд може либитися хоч до вух, плескати всіх по плечах, проводити денну пору з людьми, він міг і радо допомагав, коли просили, а то й коли не просили, він міг і заражав людей своїм ентузіазмом — і саме тому його шанували в Боулдері. Але місце, яке він обрав для життя… свідчило про інше, чи не так? Це демонструвало інший погляд Гарольда на суспільство і своє в ньому місце… можливо. А може, він просто тишу любить.

Вона пролізла у вікно, забруднивши блузку, і спустилася на підлогу. Тепер віконце було на рівні її очей. Акробатка з неї була не краща, ніж відмикачка замків, тож, аби вилізти, Френні мала на щось стати.

Вона роззирнулася. Підвал був обладнаний як кімната для забав і відпочинку. «Про таку батько завжди говорив, але все ніяк руки не доходили облаштувати», — з легким смутком подумала Френ. Стіни були оббиті вузлуватою сосною, в них були вмонтовані квадрафонічні колонки, угорі — натяжна стеля «Армстронг», стояла велика валіза з пазлами й книжками, електрична залізниця, електрична траса для іграшкових машинок. Був там і стіл для аерохокею, на який Гарольд байдуже поставив упаковку банок кока-коли. Тут була дитяча, і всі стіни були обклеєні постерами — на найбільшому, нині вицвілому та обтріпаному, Джордж Буш виходив із церкви в Гарлемі, здійнявши руки догори й широко всміхаючись. Підпис великими червоними літерами був такий: «КОРОЛЯ РОК-Н-РОЛУ НЕ ПЕРЕРОК-Н-РОЛИТИ!»

Раптом їй стало найсумніше від того часу, як… та вона, правду кажучи, й не могла пригадати відколи. Вона пройшла крізь шок, крізь страх, крізь справжній жах, крізь шалене горе, яке притлумлює всі почуття, але така глибока, болюча печаль виявилася новиною. Разом з нею накотила раптова хвиля ностальгії за Оґанквітом, за океаном, за славними мейнськими пагорбами й соснами. Без жодної причини вона раптом подумала про Ґаса, паркувальника при громадському пляжі Оґанквіта, і якусь мить їй здавалося, що серце розірветься від туги й печалі. Що вона тут робить, у підвішеному стані серед рівнин і гір, які ділять країну надвоє? Тут їй не місце. Їй не належить бути тут.

Вона не стрималася й схлипнула — і цей звук виявився таким настрашеним і самотнім, що вона вдруге за цей день затулила вуха руками. «Годі, Френні, ти ж уже велика дівка. Такі серйозні речі так швидко не минаються. Потихеньку, не все одразу. Якщо треба поплакати, поплач потім, а не тут, у підвалі Гарольда Лодера. Справи передусім».

Вона пройшла повз постер на сходи і гірко всміхнулася до Джорджа Буша з його широченним вишкіром і невтомно веселим обличчям. «Перерок-н-ролили тебе, — подумала вона. — Ще й як».

Вона піднялася до виходу, переконана, що двері замкнені, але вони піддалися легко. Кухня була чиста й чепурна, посуд по обіді помитий стояв на сушарці, маленька газова пічка «Коулмен» блищала чистотою… але у повітрі ще стояв жирний запах смаженого, наче привид колишнього «я» Гарольда — того Гарольда, який увійшов у цю частину її життя, під’їхавши до її дверей за кермом «кадилака» Роя Бренніґена, коли вона ховала батька.

«Ото буде номер, якщо Гарольд надумає прийти просто зараз», — подумала вона. Від такої думки їй раптом захотілося озирнутися. Френні майже очікувала побачити у дверях вітальні Гарольда з посмішкою на обличчі. Там нікого не було, але серце почало неприємно битися в грудях.

У кухні нічого не було, тож вона пішла до вітальні.

Там було темно, і Френні стало не по собі. Гарольд не лише замкнув двері, він і жалюзі опустив. Знову Френ відчула, що перед її очима — несвідомий вияв особистості Гарольда. Навіщо людині опускати жалюзі в містечку, де це — ознака будинків мертвих?

У вітальні, як і на кухні, виявився зразковий, суворий порядок, але меблі стояли важкі й трохи потерті. Єдиною окрасою вітальні був камін, величезна кам’яна штука, на плиті якого можна було навіть сісти. Там Френні й сіла, задумливо роззираючись. Посунувшись, вона відчула, що під нею один камінь хитається, і вона вже готова була встати й подивитися, що там, коли пролунав стук у двері.

Страх навалився на неї, як задушлива купа пір’я. Раптовий жах її паралізував. Вона затамувала подих і пізніше вже зрозуміла, що трохи обмочилася.

Звук повторився: п’ять-шість швидких, упевнених ударів.

«Господи! — подумала вона. — Ну хоч жалюзі опущені, слава Богу».

Після цієї думки вона відчула холодну переконаність, що велосипед вона поставила надворі і його кожен може побачити. Правда? Френні відчайдушно намагалася згадати, але довгий час на думку не спадало нічого, крім неприємно знайомого бубоніння: «Вийми спершу пиріг зі свого ока, а потім скалку з ока ближнього…»

Постукали знову, й почувся жіночий голос: