Розділ «КНИГА ТРЕТЯ»

Міст був закритий через аварію на ньому. Їм довелося розвернутись і податися до Дамбартона. Хтось підпалив банк, і пожежа поширилася на інші будівлі: над СoMa стояв чорний дим. Патриція заплющила очі. По радіо президент говорив про плани та резолюції, але конгрес навіть не міг зібратися, тому що не міг домовитися з палатою представників — це був конституційний кошмар. Поряд з Патрицією Ернесто обдирав з себе рослинність, поки знову не почав виглядати людиною.

Сидячи в машині з трьома чарівниками Патриція тим не менше відчувала себе відчайдушно самотньою. Її очі злипалися від нестачі сну, а тіло підказувало, що вона на межі самогубства. Вона тільки хотіла, щоб як деякі дикі тварини назавжди позбавитися сну і переходити до нижчого стану свідомості, закриваючи верхній розум, тому що не було можливості думати без нав'язливих ідей, чого вона абсолютно не збиралася робити. З тих пір як ударив супершторм Аллегра, Ернесто і Кавасіма постійно відправляли її на різні місії, і вона не мала часу думати про щось інше. Людям було боляче, і вони потребували допомоги, яку потрібно було робити приховано. Деякі люди ставали хижаками, і їх доводилося заражати бактеріями, що харчуються м'ясом. Патриція тепер могла заражати таких людей, будучи навіть у напівсонному стані, якщо це було можливо. Тепер, у машині, їй не було чого робити, крім як сидіти зі своїми думками, і це було нестерпно. Єдиною людиною, з ким вона хотіла би поговорити, був Лоуренс, який кинув їй кілька слів, а потім зник без пояснень. Іноді їй здавалося, що у неї буде шанс на щастя, якщо вона покине все і поїде до нього. Але це було найбільш егоїстичним уявленням серед усіх інших.

Останнього разу Патриція побачила у сні ліс, по якому бив град, такий різкий, що доводилося ховати обличчя, і в кожну градинку була заморожена риба з виразом жаху у очах. Гострі краї різали шкіру Патриції і рвали на ній одяг — поки вона пробиралася через крижану бурю, на ній залишилися лише білизна та ковбойські чоботи. Її кров замерзала, витікаючи з неї. Вона знемагала на морозному грунті, а град ставав все важчим і густішим, і риба насипалася навколо неї. Нарешті вона прийшла до великого чарівного дерева, яке вона не могла ототожнити з жодним відомим їй деревом, і кинулася під його захист, коли град з крихітних риб став ще густішим. Вона виглянула з укриття під Деревом і не побачила навколо нічого, окрім скелетів, в усіх напрямках стояли мертві дерева, які простягали гілки, і під ними лежали скелети всіх живих істот — тварин, людей — наскільки вона бачила, не було жодних ознак життя та його вищих форм. Вона притиснулася до кори.

Телефон Патриції втратив впевнений прийом, як тільки вони виїхали на дорогу, але він все ще міг приймати криптографовану електронну пошту, таку, яку вона отримала від Лоуренса відразу після супершторму Аллегра, у якій він повідомив, що йому доведеться зникнути на деякий час з мережі і щоб вона не турбувалася про нього.

По узбіччях стояли люди, тримаючи написи, які благали їжі, роботи, чи щоб їх підвезти. Вони проїхали торговий центр, який виглядав як спалений і пограбований, а потім спалений ще раз. Дорога на Вакавіль була перекрита і стояв знак — МІСТО ЗАКРИТЕ. КАРАНТИН. — Патриція помітила стовпи диму на далекому схилі, де горіли дерева або чиїсь поля. Такої великої кількості пожеж не повинно було бути у час, коли наближалося Різдво.

Величезний обсяг поганих новин виходив за рамки здатності будь-кого слухати їх. Всі знали, що багато людей повернулися на схід, де ховали померлих під час повені, але багато залишилися і тепер страждали від захворювань в таборах біженців, більшість людей не могли отримати гроші у банках, які опинилися під водою під час повені. Усе виглядало подібно до того, як жили під час Арабської зими чи ірландського голоду. Патриції довелося кілька днів дзвонити до свого колишнього хлопця Саміра, щоб переконатися, що він не спіймав насильства в Парижі.

Через деякий час Патриція почала задихатися у машині, але вона не могла відкрити вікно, тому що Ернесто знову почав би покриватися бур'янами. Тейлор заснув із навушниками на сидінні позаду водія. Дороті розповідала історію про жінку, яка побудувала будинок посередині схилу, який поволі зсувався, і її історія змусила рухатися автомобіль зі швидкістю 300 миль за годину. Кавасіма був зайнятий на місці водія. Єдиний, з ким Патриція могла поговорити, був Ернесто, який тепер тримався за неї, вказуючи на всі речі, які змінилися за сорок років, відколи він був на вулиці.

-... і більшість днів будинок качало, як човен, — розказувала Дороті Кавасімі, сидячи на передньому сидінні. — Вам не потрібне крісло-гойдалка, якщо живете на постійному зсуві.

Можливо, усі ці страждання були провиною Патриції. Через два роки після того, як Дянта підговорила їх на напад в Сибіру, проект таки зазнав катастрофи. Свердловина почала викидати метан в атмосферу, як невидимий гейзер, і супутникові зображення гуляли в Інтернеті кілька місяців. Глобальна температура незабаром зросла. Можливо, якби вони зуміли зупинити проект, нічого такого би не відбулося. А можливо, EMP Патриції роздратував владу в Сибіру, і наслідком було лише те, що вони лише трохи змінили проект, і можливо катастрофи на газопроводі не сталося би, якби вони не втручалися. Можливо таким непрямим чином Патриція вбила своїх батьків.

Якби вона розказала цю теорію Лоуренсу, він би лише посміявся з неї. І зайшов би якесь розумне пояснення того, що вона не може звинувачувати себе, принаймні, не більше, ніж інші люди на Землі. Лоуренс навів би їй дані про метановий клатрат і про неминучість цього планетного пукання. Він зазначив би, що винуватцем в першу чергу слід вважати Ламара Таккера та його команду, які вирішили свердлити вічну мерзлоту. Він сказав би щось про випадковість та ймовірність, щоб відволікти її від таких думок.

Якщо ж вона поділиться своєю теорією з Ернесто та іншими, вони просто скажуть, що те, що вона звинувачує себе у вирішенні проблем світу, є чистою агрегалізацією. Але її дії в Сибіру диктувалися також деякими положеннями "Правил поведінки". Вона колись розмовляла з Ернесто про своє відчуття, що люди зруйнували природу, її тонкий баланс, і своїми діями лише пришвидшують її руйнування.

Відповідь Ернесто була слідуюча:

— Ми не могли би "зруйнувати" природу, навіть якби витратили мільйони років. Раніше на планеті були і грандіозніші катастрофи, і життя не припинялося. Але зичайно наше маленьке середовище існування є тендітним, і ми не можемо жити без нього.

Лоуренс сказав Патриції, що любить її, а потім зник, — це здавалося їй занадто несправедливим, як з птахами, які сказали Патриції, що вона відьма, а потім вона перестала розуміти їх, коли ще була дитиною. Крім того, вона мала дедалі менше віри в те, що Лоуренсова декларація збудеться так само, як і перша. Її магія перемогла мовчання птахів в ретроспективі, але любов була найбільш сприйнятливою до випадкового провалу серед всіх людських намагань. Лоуренс завжди був зайнятий своїми таємничими експериментами, і продовжував працювати навіть після недавньої аварії, і для нього будь-які особисті стосунки, мабуть, відходили на другий план. В її найчорніших моментах вона уявляла, що Лоуренс думає, що вона чокнута, зітхає і закочує очі (таким чином, як він іноді це робив).

— Ти знаєш, чому трікстери та цілителі почали між собою війну двісті років тому? — запитав Ернесто Патрицію, коли вона була одержима думкою про її вину за те що відбувається, незважаючи на докази розуму.

— Ох, — сказала вона. — Тому що вони мали різні підходи до магії.

— Вони стали свідками промислової революції, — сказав Ернесто. — Вони бачили, як небо стає червоним. Темні сатанічні млини, великі фабрики. Цілителі побоювалися, що світ поступово котиться до своєї смерті, тому вони намагалися поламати всі машини. Тріксткери виступали проти них, бо вони не вірили, що жоден із нас не має права нав'язувати свою волю людям. Їх конфлікт майже повністю зруйнував магію.

— І що трапилося? — прошепотіла Патриція. Тейлор, який прокинувся, теж захоплено слухав.

— Після того як Гортензія Вокер висловила своє бачення проблеми, було досягнуто компромісу. Саме з цього випливають наші "Правила поведінки" — ніхто з нас не намагатиметься впливати на світ занадто сильно. І також ми почали працювати над заходами безпеки. Я сподіваюсь, що нам ніколи не доведеться ними користатися. Тепер, мабуть, ти розумієш, чому ми контролювали тебе так пильно останніми місяцями.

Патриція кивнула. Це мало сенс. Якби вона зробила щось, що сильно вплинуло би на хід подій, з нею поводилися би інакше. Ернесто був правий: вона повинна намагатися бути непомітною. І стримувати свій гнів, навіть коли задихається у закритій кабіні машини. Патриція не мала часу на горе, відчуття провини або розбите серце, але її гнів був поза часом. Залишайся злою. Тримайся. Гнів — це твій канат над прірвою. Вона повторила в своїй голові те, що сказала собі відразу після шторму: декому доведеться заплатити.