Розділ «КНИГА ПЕРША»

Батьки несподівано стурбувалися тим, що Лоуренс витрачав кожну хвилину вільного часу на комп'ютер і виявляв соціально неблагополучний характер, як і його дядько Девіс. Тому вони змусили Лоуренса ходити на нескінченну послідовність класів, спрямованих на те, щоб змусити його виходити з дому: дзюдо, сучасний танець, фехтування, водне поло для початківців, плавання, поліпшувальна комедія, бокс, стрибки з парашутом і, найгірше, виживання в пустелі. Кожен наступний клас тільки примушував Лоуренса носити ще одну мішкувату форму, а однолітки кричали: — Ларрі проти усіх! — і тримали його під водою, і викидали з літака першим, склавши йому руки і ноги разом.

Лоуренсові було цікаво, чи був десь його двійник, названий Ларрі, який мав би відношення до того, що йому доводиться робити. Такий Ларрі міг бути в альтернативній версії Всесвіту Лоуренса, і, можливо, все, що Лоуренсові потрібно було зробити, це сконцентрувати всю сонячну енергію, яка падала на Землю протягом п'яти хвилин чи трохи більше, щоб згенеруватив своїй ванні локальну тріщину у просторі-часі і викрасти Ларрі з іншого Всесвіту. Тоді Ларрі міг би ходити на всі додаткові заняття, а Лоуренс залишався би вдома. Залишалося з'ясувати, яким способом зробити дірку у Всесвіті перед турніром дзюдо через два тижні.

— Ей, Ларрі-Фаррі, — одного разу сказав Бред Хомнер у школі, — Думай швидко. — Це була одна з тих фраз, які не мали ніякого сенсу: люди, які казали — думай швидко — завжди думали набагато повільніше за Лоуренса. І коли однокласники це казали, а потім збиралися щось зробити, це сприяло колективній психічній інертності і відповідному відношенню до нього. Лоуренс так і не придумав ідеальної відповіді на «думай швидко», і не завжди міг вгадати, в чому справа, оскільки неприємності, як правило, починалися секундою пізніше. Лоуренсу довелося щось з цим робити.

Одного разу він знайшов в інтернеті схему деякого пристрою — він роздрукував його і перечитав сто разів, перш ніж почав в'їжджати, що малося на увазі. І як тільки зрозумів, що його можна об'єднати з сонячною панеллю, схему якої він знайшов на якійсь старій дошці повідомлень, то негайно почав діяти. Він вкрав старий водонепроникний годинник свого тата і поєднав його з деякими частинами, які випотрошив з купи мікрохвильових печей і стільникових телефонів, додавши ще трохи від магазинів електроніки. Наприкінці цього процесу він уже мав робочу машину часу, яка виблискувала на його зап'ясті.

Пристрій був простий: у нього була лише одна додаткова кнопка. У будь-який момент, коли ви натискали кнопку, ви могли стрибнути вперед за дві секунди. Це було все, що цей пристрій міг зробити. Не було можливості збільшити діапазон або відстрибувати у часі назад. Лоуренс спробував знімати себе веб-камерою і з'ясував, що коли він натискає кнопку, то ніби розмивається на секунду або дві. Пристрій можна було використовувати знову лише через деякий час, бо йому необхідно булопідзаряджатися.

І тому через кілька днів, коли Бред Хомнер сказав: — думай швидко, — Лоуренс швидко натиснув кнопку на зап'ясті. Біла пляма, яка пролетіла крізь нього, виявилася рулоном туалетного паперу. Усі подивилися на те, як паперовий рулон розмотується по плитці підлоги, а потім витріщилися на Лоуренса. Лоуренс перемкнув свій годинник у сплячий режим, а це означало, що той не буде працювати для будь-кого іншого, хто його надіне. Але він даремно хвилювався — всі просто подумали, що Лоуренс на дзюдо натренувався до надлюдських рефлексів. Містер Грандісон якраз проходив по коридору і тепер запитував, хто кинув туалетний папір — всі вказали на Лоуренса.

Можливість проскочити дві секунди може бути дуже корисною, якщо ви виберете правильні дві секунди. Наприклад, коли ви сидите за обіднім столом зі своїми батьками, а матір сказала щось саркастичне про те, що батька перевели на іншу посаду, і ви просто знаєте, що батько збирається вибухнути короткою реплікою, рахуючи себе ображеним. Це як точно вибрати мить, коли барбекю готове. Є сотня допоміжних індикаторів: від аромату запеченої запіканки до врахування температури повітря. Від цього навіть процес приготування трохи змінюється. Вмикання таймера, вимикання. Це було як залишити реальність позаду і з'явитися, коли вже все було готове.

Але були й інші випадки. Якось Аль Данс кинув його у тренажерному залі на тверду підлогу. Він встиг дематеріалізуватися, коли приземлявся. Або коли одна бажаюча популярності дівчина вирішила прикинутися, що він їй симпатичний — щоб потім зі сміхом розказати про це своїм друзям. Або коли вчитель починав особливо занудне речення. Навіть процес гоління через дві секунди доводилося повторювати. Ніхто, здавалося, не помічав, що він зникає з буття, можливо тому що потрібно було дивитися прямо на нього, а ніхто цього не робив. Якби тільки Лоуренс міг користатися пристроєм більше, ніж кілька разів на день без головного болю.

Крім того, стрибки вперед у часі просто підкреслювали основну проблему: Лоуренсу не було сенсу очікувати, що через дві секунди щось зміниться на краще.

Принаймні Лоуренс так почувався, коли побачив на глянцевій обкладинці обриси космічного корабля, який поблискував у сонячному світлі. Він дивився на плавні криві лінії, красивий носовий конус і потужні двигуни, і всередині нього щось прокинулося. Це було щось близьке до ажіотажу, якого він не відчував досі. Приватно фінансований космічний корабель DIY повинен був піднятися на орбіту завдяки інженерно-технічному генію Мілтона Дірта та кількох десятків його друзів-початківців та студентів MIT. Запуск намічався через кілька днів, поблизу кампуса MIT, і Лоуренс повинен був бути там. Він ще ніколи не хотів чогось так сильно, як побачити старт на власні очі.

— Тату, — сказав Лоуренс. Це був невдалий час для початку: його батько вже дивився у свій ноутбук, руками розгладжуючи вуса, кінці яких збиралися у важкі лінії по боках його рота. Лоуренс зрозумів, що запізно, але продовжив. — Тату, — знову сказав Лоуренс. — У вівторок відбудеться старт ракети. Ось стаття про це.

Батько Лоуренса відірвав очі від екрану і глянув на журнал, але потім у його голові увімкнулася якась пріоритетна інструкція, яка нагадала йому про батьківство. — Він знову втупився у свій ноутбук з якоюсь таблицею на екрані, вирішивши, що приділив Лоуренсові достатньо уваги.

— Так. Я чув про це. Це той чоловік. Дірт. Ага. Якийсь легкий прототип, чи не так? Вони планують приземлення на темній стороні Місяця в кінці проекту. — Тоді батько згадав жарт про стару групу під назвою Пінк Флойд, марихуану і ультрафіолетове світло.

— Так. — Лоуренс перервав потік слів свого батька, перш ніж той закінчився. — Це вірно. Мілтон Дірт. І я хочу подивитися на запуск. Це шанс, який випадає лише раз у житті. Я думав, що ми можемо поїхати як батько і син. — Його батько не міг відмовитися від «батько і син», бо це було би схоже на визнання того, що він поганий батько.

— Ох. — Батько кинув на нього збентежений погляд. За квадратними окулярами його очі здавлися глибокими і далекими. — Ти хочеш поїхати? У цей вівторок?

— Так.

— Але... я маю на увазі, що у мене є робота. Є один проект, який я повинен зробити, або це виглядатиме погано. І я знаю, що матір буде засмучена, якщо ви пропустите шкільні заняття. Крім того ви можете подивитись старт на комп'ютері. Там буде канал з веб-камери чи щось на зразок. Ви побачите, що це дуже нудно. Це просто багато людей, які стоять поблизу, і врешті-решт лише затримують усіх. Ви навіть можете нічого не побачити, хоч і будете там. Навіть зручніше переглянути це через Інтернет. — Батько Лоуренса говорив так, ніби намагався переконати більше себе, ніж свого сина.

Лоуренс кивнув. Не було жодного сенсу сперечатися, як тільки батько почав нагромаджувати причини. Тому Лоуренс нічого не сказав, вдавши, що він відмовився від своєї мрії. Потім він піднявся у свою кімнату і подивився на розклад автобусів.

Через кілька днів, коли його батьки ще спали, Лоуренс тихо збіг вниз по сходах і взяв сумочку своєї мами на маленькому столику біля вхідних дверей. Він боязливо відкрив застібку, ніби звідти могла вискочити жива тварина. Кожен звук у будинку звучав дуже гучно: будь то кипіння кавоварки чи гудіння холодильника. Лоуренс знайшов у сумці шкіряний гаманець і витягнув з нього п'ятдесят баксів. Він ніколи раніше не крав. І тепер боявся, що поліцейські незабаром вломляться у вхідні двері і надінуть на нього наручники.

Друга фаза плану Лоуренса включала в себе особисту зустріч з мамою відразу після того як він її пограбував. Він постукав до неї, коли вона тільки прокинулася, і зайшов, коли вона накинула на себе халат, і сказав їй, що у них в школі намічається поїздка, і вони вимагають, щоб хтось з батьків написав записку про те, що з ним все в порядку. (Він вже знав велику універсальну правду, що люди ніколи не просять документального підтвердження, якщо ви першими запитали їх про документи). Матів Лоуренса взяла ергономічну ручку з його пальців і нашкрябала записку про дозвіл. Манікюр заважав їй писати краще. Лоуренс сказав, що поїздка може зайняти цілу ніч, в цьому випадку він зателефонує. Вона кивнула, і яскраві червоні кучері на її голові підстрибнули.