Розділ «КНИГА ПЕРША»

— У мене досить приблизне уявлення, куди нам йти, — сказав Дірпп. — Я не всиг зорієнтуватися.

Щось зашурхотіло в низьких кущах, недалеко від дуба, на який вона вилазила, і на секунду місячне світло показало пару очей, обрамлених білим хутром, як коміром.

— Мені кінець! — прошепотів Дірпп жалюгідним тоном. — Ця кішка може ховатися від нас де завгодно. Ви також можете віддати мене своїй сестрі. Це все одно.

— Почекай хвилинку. — Патриція згадала дещо про котів і дерева. Вона бачила це у книжці з картинками. — Сиди тихо і тримайся. Тримайся міцніше, добре? — Відповідь Дірппа полягала в тому, що він міцніше, ніж раніше, вчепився до лямки її комбінезона. Патриція подивилася на кілька дерев, поки не вибрала одне з них з досить міцними гілками і полізла на нього. Вона була втомленою і не такою спритною, як першого разу, і її нога послизнулася кілька разів. Один раз вона висіла на гілці, вхопившись обома руками, і лише тоді подумала про Дірппа. Вона задихнулася від жаху, але потім побачила, як він нервово крутить головою, поблискуючи очима, з-за її плеча, і зрозуміла, що він просто пересунувся і тепер чіплявся за лямку далі на її спині.

Нарешті вони опинилися на верхівці дерева, що трохи похитувалося на вітрі. Томмінгтон не стежив за ними. Патриція оглянулася навколо два рази у всіх напрямках, перш ніж змогла помітити, що круглі хутряні комірці чекають на неї нижче, поруч із землею.

— Дурний кіт! — закричала вона. — Дурний кіт! Ти не можеш нас з'їсти!

Томмінгтон розізлився,

— Перша людина, яку я зустрічаю, і яка може розмовляти, думає, що я дурний? Гар-разд! Спробуєш моїх кігтів!

Кіт, який мабуть мав велику практику, почавши її ще з килимів і штор вдома, побіг по корі дерева, кинувся на одну гілку, потім на іншу, вище, і ще до того як Патриція і Дірпп змогли зрозуміти, що відбувається, проминув уже півдороги до них.

— Ми потрапили в пастку! Як ти думаєш? — проспівав Діррп.

Патриція почекала, поки Томмінгтон не доліз до вершини, а потім почала спускатися вниз по іншій стороні дерева, з гілки на гілку, так швидко, що майже падала, а потім опинилася на землі сидячи на ягодицях.

— Ей, — сказав Томмінгтон згори, де його великі очі блимали місячним світлом. — Куди ви зібралися? Поверніться сюди!

— Ви просто кіт, — сказала Патриція. — Ви хуліган, і я збираюся залишити вас там. Ви повинні подумати про те, що ви робите. Це неприємно іншим. Я прослідкую, щоби хтось прийшов і зняв вас звідти завтра. А поки-що ви можете залишитися там на даний момент. Я повинна піти і дещо робити. До побачення

— Почекайте! — сказав Томмінгтон. — Я не можу залишитися тут. Тут занадто високо! Мені страшно! Поверніться!

Патриція не оглянулася. Вона чула, як Томмінгтон протяжно нявчить, поки вони не перетнули велику лінію дерев. Вони заблукали ще двічі, і в один прекрасний момент Діррп почав плакати у своє вціліле крило, коли вони нарешті вийшли на стежку, яка вела до Великого Дерева. І ще був крутий підйом, який довелося долати, хапаючись за виступаюче коріння.

Патриція вперше побачила верхівку Парламентського Дерева, яке, здавалося, виростало з ландшафту, і ставало все більш високим і приголомшливим, коли вони наближалися. Дерево було свого роду птахом, як і сказав Діррп, але замість пір'я у нього були темні гілки, які опускались до землі. Воно нагадувало найбільшу церкву у світі. Або замок. Патриція ніколи не бачила замків, але здогадувалася, що вони виглядають майже так само.

Сотні пар крил літали над деревом, а потім сідали на нього. Величезна колекція пташиних фігур, тільки рухлива і жива.

— Все гаразд, — зацвірінькав Дірпп. — Вона зі мною. Я зламав крило. Вона принесла мене сюди, щоб я міг отримати допомогу.

Єдиною відповіддю довгий час була тиша. Потім від верхівки Дерева до них спустився орел, білохвостий птах з гачкастим дзьобом і блідими зондуючими очима.

— Ви не повинні були приводити її сюди, — сказав орел.