Розділ «КНИГА ПЕРША»

— Умм... — подумала вголос Патриція. — Ви можете дати мені підказку? Червоне — це колір? — Птахи не відповіли. — Ви можете дати мені більше часу? Я обіцяю, що відповім, мені тільки потрібно більше часу, щоб подумати. Будь ласка, мені потрібно більше часу... Будь ласка...

Наступне, що Патриція могла пригадати, це як батько ніс її на руках. Він надів байкову сорочку, і його червона борода лоскотала її обличчя, і він тримав її наполовину, тому що намагався ще натискати кнопки на мобілці. Але все було настільки теплим і досконалим, і батько ніс її додому, що Патриція не хотіла рухатися.

— Я знайшов її прямо на околиці лісу біля будинку, — сказав батько до матері. — Вона, мабуть, заблукала, а потім сама знайшла вихід. Це чудо, що вона в порядку.

— Ти налякала нас майже до смерті. Ми шукали разом з усіма сусідами. Я присягаюся, що ти думаєш, що мій час нічого не вартий. Ти добилася того, щоб я не встигла вкластися у крайній термін для аналізу продуктивності систем управління. — Мати Патриції відкинула своє темне волосся назад, що зробило її підборіддя і ніс ще різкішими. Її кістляві плечі були підняті, майже торкаючись античних сережок.

— Я просто хочу зрозуміти, що сталося, — сказав батько Патриції. — Що ми зробили, що змусило вас діяти таким чином? — Родерік Дельфін був генієм нерухомості, який часто працював вдома і наглядав за дівчатами, коли вони не опікувалися нянями. Він сидів на високому стільці під час сніданку, і його широке обличчя було заховане у рівняння. Патриція робила успіхи у математиці, за винятком тих випадків, коли захоплювалася і думала про неправильні речі, наприклад, про те, що число 3 виглядало як 8, розрізане уздовж, тому для двох трійок сума повинна була бути 8.

— Вона випробовує наше терпіння, — сказала матір Патриції. — Вона випробовує нашу владу, тому що ми надто м'які з нею. — Белінда Дельфін колись була гімнасткою, і її батьки тисли на неї, як два океани, але вона так ніколи і не розуміла, чому у гімнастиці потрібні судді, замість того щоб вимірювати виступи гімнасток, використовуючи камери і, можливо, лазери. Вона зауважила Родеріка після того, як він почав приходити на всі її виступи, і вони разом винайшли цілком об'єктивну систему вимірювання виступів гімнасток, яку ніхто так і не прийняв.

— Подивись на неї. Вона просто сміється з нас, — сказала мати Патриції, ніби Патриція не стояла прямо перед ними. — Ми повинні показати їй, що головне це наш бізнес.

Патриція не думала, що вона сміється, але тепер злякалася, що можливо так виглядала. Тому вона спробувала зобразити серйозний вираз обличчя.

— Я би нікуди не втекла, — сказала Роберта, яка повинна була залишити їх трьох на самоті на кухні, але прибігла, щоб набрати кружку води, і звичайно підглянути.

Вони замкнули Патрицію у її кімнаті на тиждень, просуваючи їй їжу під двері. Нижня частина дверей, як правило, зрізала верхній шар будь-якої їжі. Якщо це був бутерброд, найвищий шматочок хліба зсувався і падав на піднос. Вам дійсно не захочеться їсти бутерброд після того, як ви його отримаєте у такому вигляді, але якщо ви будете достатньо голодні, то з'їсте. — І будете думати про те, що ви зробили, — сказали батьки.

— Я отримаю всі її десерти на наступні сім років, — сказала Роберта.

— Ні, не отримаєш! — сказала Патриція.

Весь досвід спілкування з Парламентом птахів став для Патриції якимось розмитим. Вона згадувала про нього переважно у снах і фрагментарно. Один чи два рази, у школі, вона ніби чула пташку, що питала її про щось. Але вона не могла цілком запам'ятати, що це було за питання, і чи вона відповіла на нього. Вона втратила здатність розуміти мову тварин, ще коли була замкнена у спальні.

2

Він не хотів, щоб його звали Ларрі. Не міг з цим змиритися. І так, звичайно, всі його називали Ларрі, іноді навіть його батьки.

— Мене звуть Лоуренс, — наполягав він, дивлячись на підлогу. — З «у», а не «в». — Лоуренс знав, хто він, та як його звуть, але світ відмовлявся це визнавати.

У школі діти називали його Ларрі-Баррі або Ларрі-Фаррі. Або, коли він сердився, Шаррі-Ларрі, але цей прояв іронії був рідкіснимсеред його однокласників-троглодитів, оскільки насправді Лоуренс не виглядав страшним. Як правило, цьому передувало — «Оох», — і вдаваний переляк. Не те, щоб Лоуренс хотів бути страшним. Він просто хотів залишатися самим собою, і він вирішив, що коли буде настоювати на своєму, люди зрештою почнуть вимовляти його ім'я, якщо їм буде потрібно з ним поговорити.

Лоуренс був маленьким для свого віку, з волоссям кольору бляклого осіннього листя, з довгим підборіддям і руками, як відростки у слимака. Його батьки купували йому одяг на півтора розміру завеликий, тому що вони продовжували думати, що він почне рости з дня на день, і намагалися заощадити гроші. Тому він завжди підсмикував свої надто довгі, надмірно мішкуваті джинси, а потім його руки зникали всередині рукавів трикотажного светра. Навіть якби Лоуренс захотів би представити з себе щось загрозливе, відсутність помітних рук і ніг ускладнили б такий його намір.

Єдиним яскравим спортивним захопленням у житті Лоуренса були ультрамісткі ігри Плейстейшн, у яких він випаровував тисячі уявних супротивників. Але потім Лоуренс знайшов інші ігри та інтернет-загадки, які забирали у нього години часу, щоб з'ясувати відповідь, і стратегії ММО, де Лоуренс вів складні кампанії. Незабаром Лоуренс почав писати власні коди.

Батько Лоуренса раніше працював у великій комп'ютерній компанії, але потім залишив її заради роботи в страховій галузі. Його голова все одно була зайнята числами, але це не було щось настільки цікаве, про що ви б хотіли почути. Тепер він постійно гнівався, що може втратити роботу, і вони голодуватимуть. Мати Лоуренса працювала над докторською дисертацією в галузі біології, перш ніж завагітніла, але пізніше її керівник звільнився з роботи і вона не встигла до визначеного часу і більше не займалася наукою.