Розділ «Рік третій»

Враз позаду хлопців пролунав сміх.

То сміявся Майстер, зайшовши до клуні. Він зневажливо дивився на них, наче на купу лайна. Потім нагнувся і підняв ножа.

Чирк — і почувся слабкий удар.

Цієї ж миті вішальник глухо упав на землю. Прямо під ноги Майстрові. З грудей Мертена вирвався хрип.

— Партач! — з огидою сплюнув Майстер.

Він підвів голову — і відразу також упав Крабатів ніж, що доти висів у повітрі.

Мірошниченки почувалися приниженими та обпльованими. Всі, без винятку.

— Я визначаю, кому тут помирати! Тільки я! — вигукнув наостанок Майстер, повернувся і вийшов.

Петар і Сташко взяли Мертена й понесли на горище.

Крабат підняв із землі ножа, якого подарував йому Тонда, і, перш ніж скласти його, витер колодочку соломою.

Сніг на озимині

Мертен зліг, і надовго. Його лихоманило, він задихався, не міг нічого ковтати. Лише за кілька днів він, нарешті, з'їв ложку супу.

Ганцо подбав, аби хтось із хлопців постійно наглядав за ним. Чергували й уночі, побоюючись, що Мертен у нестямі щось собі заподіє. Адже Майстер цілком зрозуміло сказав: жодного шляху до втечі з млина немає.

«Я визначаю, кому тут помирати!» — ці Майстрові слова запали Крабатові в голову. Чи не в них криється відповідь на питання, яке так мучить його: хто винен у смерті Тонди і Міхала? Це — лише здогад, але для нього дуже важливий. Одного дня обов'язково все проясниться, і тоді Майстра не мине кара. Але треба діяти так, щоб його не сполохати. Треба вдавати з себе наївного, сумлінного й слухняного мірошниченка — і готуватися до відплати. А головне — якомога старанніше навчатися чаклунства.

Жодної сніжинки не випало тими лютневими днями, зате лютий мороз не слабшав. Мірошниченки щоранку починали з лотока, сколюючи там кригу. І лаяли холоднечу, згадуючи при цьому тепло, що передчасно прийшло і зникло.

Одного морозяного дня, коли мірошниченки саме сідали за обідній стіл, з лісу на галявину вийшло трос чоловіків. Один — високий, дебелий, у розквіті літ, двоє інших — немічні сивобороді дідугани.

Лобош перший їх помітив. Бо ж окатий, усе на світі бачив.

— До нас гості! — голосно сказав він.

Тепер їх побачили всі. Вони прямували дорогою, що вела зі Шварцкольма. Всі троє — в чорних бурках, шапках-вушанках.

Відколи Крабат живе у Козельбрусі, жоден селянин до них не заходив. І ось ці йдуть, і навіть твердою, впевненою ходою.