Розділ «Рік третій»

— Ти — наша остання надія, — сказав староста. — Якщо не пошлеш нам снігопаду, ми загинемо. Ти ж не відмовишся нам допомогти, мірошнику? Благаємо тебе на колінах, як Господа Бога! — І всі троє вклякнули перед Майстром, схиливши на груди голови.

— Послухайся нас! Зваж на наше прохання!

— Нізащо! Забирайтеся звідси! Яке мені діло до вашої озимини? Ви — там, ми — тут, — він показав на мірошниченків. — Ми не пропадемо з голоду. Я про це потурбуюся, і сніг нам ні до чого! А ви, сліпі кроти, відчепіться від мене зі своїми яйцями й курми! Здихайте з голоду, так вам і треба! А я й пальцем не поворухну задля вас і вашого кодла! Не надійтеся!

— А ви? — староста звернувся до мірошниченків. — Може, ви нам допоможете, панове мірошниченки? Зробіть це, заради Бога, задля наших бідолашних дітей! Ми вам за вашу добрість віддячимо!

— Цей дідуган зовсім з'їхав з глузду! — вигукнув Лишко. — Зараз я на них собак спущу!

Він пронизливо засвистів. Тут же здійнявся скажений багатоголосий гавкіт.

Староста підхопився, шапка випала йому з рук.

— Тікаймо! — вигукнув він. — Вони загризуть нас!

Він і двоє дідів, піднявши поли бурок, дременули з млина просто через луку й невдовзі зникли в лісі.

— Ти, Лишку, чудово придумав! — похвалив Майстер. — Просто геніально! — І поплескав його плечу. — Здихалися їх! Цей день селюки пам'ятатимуть до нових віників! Більше не поткнуться сюди!

Крабат пройнявся жалістю до старости та його супутників. Як грубо Майстер повівся! Вони ж нічого поганого не вчинили! Чому він їм відмовив? Це ж йому завиграшки — подивився б у Чаклунську книгу і промовив би кілька слів, підхожих для цього випадку. Жаль, що Крабат їх не знає, бо Майстер їх цього ще не вчив. А то він сам на свій страх і ризик накликав би снігу. Та й Ганцо з Петаром і ще декотрі також долучилися б, щоби випробувати свої знання.

Тільки Лишко втішався, що допоміг Майстрові випровадити прохачів. Аж носа задер: витівка із собаками була успішною. Селяни повірили й накивали п'ятами.

Але з ним за цю підлу витівку поквитались. Уночі він спросоння зірвався з несамовитим криком. Потім повідав, що йому приснилося, наче зграя чорних презлющих собак на нього накинулась і почала шматувати.

— Який жах! — поспівчував йому Юро. — Щастя, що то лише сон був!

П'ять разів нападали на Лишко чорні собаки, п'ять разів схоплювався він із вереском і всіх будив. Він так їм набрид, що його витурили.

— Бери своє покривало і гайда спати у клуні! Там воюй зі своїми собаками досхочу. І досхочу там верещи! А нам уже доволі!

Прокинувшись уранці, хлопці своїм очам не повірили: сніг! Надворі біло-біло! Мабуть, він падав усю ніч, і зараз ішов, густий, лапатий.

Ох і радітимуть селяни! І в Шварцкольмі, і в усіх довколишніх селах. Невже Майстер схаменувся й усе-таки допоміг?

— Може, це Капелюш? — висловив здогад Юро. — Може, він випадково зустрівся селянам, і ті попросили його. А він такий, що не відмовить!

— Напевно, Капелюш! Таки він! — погодились решта. — Той не відмовить!