Розділ «Рік другий»

«Коня! Їдьмо!»

Він ледве видерся на коня — так ослабли у його світлості ноги. Відтоді він обминав млин у Косвігу десятою дорогою.

Майстер дудлив вино і все розповідав про свої юнацькі роки. Щоправда, здебільшого про Їрка, поки Міхал не спитав його, що сталося з Їрком потім.

Пора була пізня, на небі висіялися зорі, над стайнею завис місяць.

— З Їрком? — Майстер обхопив руками дзбан вина. — Я вкоротив йому життя!

Мірошниченки заніміли від подиву.

— Так! — повторив Майстер. — Я вкоротив йому життя. Якось розкажу вам про це. А тепер — пиймо!

Більше він не сказав ні слова. Пив, доки п'яний, як чіп, не зігнувся у кріслі.

Його вигляд викликав у мірошниченків непереборну відразу. Вони дружно підвелися й пішли, залишивши Майстра надворі. Лише вранці, прокинувшись, він шугнув до спальні.

Півнячий бій

Деколи до млина в Козельбрусі завертали мандрівні мірошниченки і за мірошницьким звичаєм просили нічлігу й харчу на дорогу. Та не щастило їм у млині біля Чорної води. За приписами Гільдії мірошників Майстер був зобов'язаний прийняти їх на одну ніч і дати харчів на один день, але він свого обов'язку не виконував і випихав прохачів дуже грубо. При цьому лаявся, кричав, що знатися не хоче з приблудами та крадіями, що нема в нього ні хліба, ні каші для всіляких пройдисвітів, і якщо вони негайно не заберуться геть, то спустить собак, а ті шматуватимуть їх аж до Шварцкольма.

Ось так тут позбувалися непроханих гостей, а якщо котрийсь із них намагався перечити, то Майстер робив так, що тому бідоласі здавалося, наче на нього напали собаки, і він, одбиваючись од них палицею, тікав світ за очі.

— Нам тут радників не треба, — заявляв Майстер, — і зайвих ротів також!

Розпал літа. Спекотливий день. Гаряча мла висить над Козельбрухом. Повітря густе, дихати важко. З болота повіває різким запахом водоростей і мулу — на грозу.

Після обіду Крабат зручно простягся в затінку верболозу на березі ставка: руки під головою, в зубах травинка. Його геть розморило, очі злипалися.

У напівсні почув, що хтось, голосно насвистуючи, йде дорогою. Розплющив очі: перед ним незнайомець. Довгов'язий, худий, смаглявий, немолодий парубійко. На голові — високий крислатий капелюх, у лівому вусі — маленька золота сережка. А загалом одягнений був, як усі мандрівні мірошниченки, — полотняні штани, тесак за поясом, торба, перевішана через ліве рамено.

— Добридень, брате! — вигукнув він.

— Добридень, брате! — відгукнувся, позіхаючи, Крабат. — Звідкіль і куди?

— Звідтіль і туди! Відведи мене до твого мірошника!

— Він у себе в кімнаті, — мляво відповів Крабат. — Коридором прямо, перші двері ліворуч. Не заблудиш!