Розділ «Частина третя Роздача»

— Я вам передзвоню,— сказала вона і перервала зв’язок.

Коли Пенні подзвонила О’Нілу, вона очікувала, що її тривога від дзвінка Меті переросте у вулкан паніки, але О’Ніл видався навдивовижу впевненим.

— У неї ж нічого нема, Пен,— наполягав він.— Тим паче, я чув, що у неї неприємності в газеті. Це не проблема.

— Але що їй відомо, Родже?

— А мені, бляха, звідки знати? Приймімо її — і довідаємося.

— Родже?

— Гадаєш, я вже не можу змусити своє старе тіло рухатися, Пен? Вона ж просто довбане дівчисько!

Пенні спробувала наполягти, що це нерозумно, йому варто бути обачним, та він повз вуха пропустив її застереження. Так само як він пропускав ранки, тож Меті запросили на зустріч з ним наступного дня по обіді.

Пенні кохала О’Ніла, і її почуття надто наблизили її до нього. Вона думала, що в нього стрес, що він забагато працює, страждає; вона не розуміла мозкопульверизуючого ефекту кокаїну. Після порошку О’Ніл робився гіперактивним аж до світання, був не в змозі заснути, аж поки каскад депресантів поволі не долав кокаїн і не вкидав його у забуття, з якого він рідко коли виринав до полудня, а іноді й пізніше. Тож Пенні дедалі більше ніяковіла, поки Меті сиділа, чекаючи на О’Ніла. Він пообіцяв, що прийде вчасно, та поки годинник на стіні безжально цокав, здатність Пенні вигадувати нові виправдання вичерпалася: її бентежила його бравада на публіці й докори сумління на самоті, його незрозуміла поведінка та ірраціональні вибухи. Пенні принесла Меті ще одну чашку кави.

— Давайте-но я подзвоню йому додому,— запропонувала вона.— Можливо, йому довелося повернутися. Може, щось забув чи недобре почувається...

Вона зайшла до його кабінету, щоб зробити дзвінок подалі від Меті. Сіла на ріг столу, взяла слухавку і постукала по цифрах. З деяким замішанням вона привітала Роджера по телефону, пошепки пояснюючи, що Меті чекає на нього вже більш ніж півгодини і... Поки вона слухала і Меті не бачила, її обличчя поволі зморщилося від занепокоєння. Пенні спробувала перебити О’Ніла, та без толку. Її губа затремтіла; вона сильно її закусила, але зрештою настала мить, коли вона вже не змогла стримуватися. Вона впустила слухавку й у сльозах вилетіла з кабінету повз Меті.

Першим інстинктивним порухом Меті було побігти за стражденною Пенні; другим — сильнішим — дізнатися, що ж так її засмутило. Слухавка досі бовталася біля столу, там, де її покинули. Вона піднесла її до вуха.

В голосі, що досі линув зі слухавки, було важко впізнати Роджера О’Ніла. Слова були незв’язні, нерозбірливі, вповільнені й затягнуті до такої міри, що нагадували мову ляльки, у якої майже сіли батарейки. Зітхання, стогони, довгі паузи, крапання сліз — божевільна музика людини в емоційній агонії, людини, яка просто розривається. Меті м’яко поклала слухавку на важелі.

Меті знайшла Пенні у вбиральні: та притискала до обличчя паперовий рушник. Меті лагідно торкнула її за плече. Пенні розвернулася у тривозі, ніби її ляснули, з очима мокрими й підпухлими.

— І скільки він уже так, Пенні?

— Я не можу нічого казати! — випалила та, її замішання поєдналося з нестерпним болем.

— Послухайте, Пенні, він явно у дуже поганому стані. Я нічого не друкуватиму, заради всього святого. Я думаю, йому потрібна допомога. А вам потрібні обійми.

Меті простягла руки, і Пенні впала у них, так ніби була найсамотнішою жінкою на планеті. Так і сиділа в обіймах Меті, поки не лишилося сліз. Коли вона достатньо відійшла, щоб іти, вони з Меті вийшли на прогулянку у Вікторія-Ґарденз неподалік, щоб освіжитися на вітрі, який віяв з Темзи, і поговорити так, аби їх ніхто не перебивав. Сили опиратися полишили Пенні. Вона тільки попросила від Меті запевнення, що нічого з того, що вона скаже, не буде надруковано, і коли Меті згодилася, слова зафонтанували. Пенні розповіла про те, як відставка прем’єр-міністра загнала О’Ніла у сум’яття, як він завжди був дещо «емоційно невиваженим», та ставав дедалі гіршим.

— Я думаю, відставка дійсно наблизила його до зриву.

— Але ж чому, Пенні? Певно ж, що вони не були настільки близькі.