Розділ «Частина друга Зняття»

— Гадаю, Краєвскі казав тобі, що вчора ввечері дехто з редакторів тут не вірив, ніби у твоїй писанині достатньо доказів, щоб пустити її сьогодні.

Він почув, як Меті пирхнула від обурення.

— Чесно, мені сподобався текст, від самого початку,— додав він, вдаючи, ніби це правда.— Я хотів пустити його в дію, та ми потребували більше доказів, перш ніж розірвемо прем’єр-міністра країни на шматки у важливий день довиборів. Одненького анонімного папірця тут не досить.

Я не рвала прем’єр-міністра на шматки, це зробив ти, хотіла вставити Меті, та Престон встиг випередити її.

— Тож я переговорив з одним зі своїх старших контактів у партії, і пізно ввечері ми отримали потрібне підтвердження. Перед самим дедлайном.

— Але ж моя стаття...

— Твою статтю треба було доопрацювати, історія розвивалася. Я намагався зв’язатися з тобою, але оскільки мені це не вдалося, то переписав її сам. Не хотів, щоб її чіпав хтось іще, стаття надто хороша. Тож «Наш політичний оглядач» у цьому випадку — це я.

— Я написала статтю про опитування громадської думки. А ти перетворив її на розп’яття Колінґриджа. Ці цитати з «провідних партійних джерел», ця критика й засудження... Хто в тебе ще працює в Борнмуті, окрім мене?

— Мої джерела — то моя особиста справа, Меті, тобі варто було б це знати.

— Гівно, Ґреве. Це я — твій політичний оглядач на цій сраній конференції. Не можна тримати мене отак у невіданні. Газета перекинула з ніг на голову і мою статтю, і Колінґриджа на додачу. Ще кілька тижнів тому з-за його спини сяяло сонце, наскільки ти пам’ятаєш, а зараз він уже — як там написано? — «катастрофа, яка загрожує поглинути уряд щомиті». Сьогодні я тут буду популярна як та відьмина пахва. Мусиш сказати мені, що відбувається!

Престон вже пробував сказати. Він надав пояснення. Неправдиві, то й що з того? А зараз він вирішив, що саме час ввімкнути боса.

— Я скажу тобі, що відбувається. Блискучий, бляха, ексклюзив, ось що відбувається. І може, це пройшло повз твою увагу, Меті, та я — редактор нашої газети, а це значить, що я незобов’язаний витрачати свій день, виправдовуючись перед зеленою репортеркою, яка стирчить десь у провінції. Ти робитимеш як сказано, я робитиму як сказано, і ми обоє просунемося в роботі. Згода?

— Так хто ж у біса каже тобі, що робити, Ґреве? — наполягала Меті. Однак у відповідь вона почула хіба гудок. Телефон вимкнувся. Вона розчаровано гахнула кулаком об бильце крісла. Вона не може — і не збирається — терпіти це все. Вона вже була подумала, що для неї прочинялися нові двері, а натомість її редактор грюкав ними просто їй по пальцях. Меті не бачила в цьому ніякого сенсу.

В цьому ще не було жодного сенсу і через добрих півгодини, коли вона намагалася прояснити думки ще однією чашкою кави в їдальні. Їй відлягло, коли вона не побачила там ніяких ознак Кевіна Спенса. Стос ранкових газет лежав на підлозі біля її ніг, і вона мала визнати, що Престон мав рацію: це був гарний ексклюзив, найкраща передовиця серед усіх. Чудові цифри, чудові цитати. Аж надто добре, щоб Ґревіл Престон зробив усе по телефону з Лондона. Розбираючи головоломку, Меті помітила тінь, яка повзла підлогою, і, звівши погляд, побачила дебелу тушу Бенджаміна Лендлеса, який дибав до столика біля вікна на розмову з лордом Пітерсоном, скарбником партії. Лендлес умостив стою тушу в абсолютно неспіврозмірний стілець і нахилився настільки, наскільки дозволяло йому черево. Посміхнувся Пітерсону, потис йому руку, цілком проігнорувавши Меті. Раптом їй подумалося, що в усьому цьому з’являється трохи більше сенсу.

Політичний секретар прем’єр-міністра здригнувся. Вже втретє прес-секретар підсунув ранкову газету через стіл до нього, і вже втретє він спробував її відштовхнути. Тепер він знав, як мав почуватися святий Петро.

— Заради бога, Ґреме,— відрізав прес-секретар, підвищуючи голос,— ми не можемо сховати кожен клятий примірник «Кронікла» у Борнмуті. Він мусить знати, а ви мусите йому показати її. Негайно!

— Чому це мало статися сьогодні? — простогнав політичний секретар.— Повторні вибори вже на носі, і ми всю ніч не спали, дописуючи його промову на завтра. А зараз же він захоче, щоб ми все переписали, хай йому, а звідки нам узяти час? Він просто лютуватиме,— надзвичайно засмучений, він рвучко захлопнув портфель.— Весь цей тиск останніх тижнів, а тепер ще й це... Здається, ніякого полегшення не очікується, правда ж?

Його співрозмовник вирішив не відповідати, воліючи вивчати краєвид за готельним вікном, на тому боці затоки. Знову дощило.

Політичний секретар узяв газету, міцно згорнув її й пошпурив через кімнату. Вона з гуркотом влетіла у кошик на сміття, перевернувши його й розкидавши вміст по килиму. Відкинуті сторінки чернетки промови змішалися з сигаретним попелом і кількома порожніми бляшанками з-під пива й томатного соку.

— Хай йому грець, він принаймні заслуговує на свій сніданок, заради всього святого. Скажу йому опісля,— мовив політичний секретар.