Розділ «Частина друга Свідчення»

— Я зліша за шершня, коли мені не вірять, — пояснила вона.

— Ви надали нам дуже цікаві та цінні докази, — заспокійливо сказав Пуаро. — Тепер можу я поставити вам кілька запитань?

— Так, звісно.

— Як так сталося, що ви побоювалися цього Ретчетта, однак не замкнули дверей між купе?

— Я замкнула, — швидко відповіла місіс Габбард.

— Замкнули?

— Ну, власне кажучи, я запитала ту шведку, — приємна людина — чи вони замкнені, і вона відповіла, що так.

— А чому ви самі не могли перевірити?

— Бо я лежала в ліжку, і моя сумка висіла на дверній ручці.

— Коли саме ви попросили її це зробити?

— Дозвольте подумати. Мабуть, це було о пів на одинадцяту чи за чверть. Вона прийшла запитати, чи в мене нема аспірину. Я пояснила їй, де він є, і вона сама його взяла з валізи.

— Ви ж самі були вже в ліжку?

— Так.

Вона раптом засміялася.

— Бідненька, вона була спантеличена. Розумієте, вона помилково відчинила двері в сусіднє купе.

— Те, що містера Ретчетта?

— Так. Ви знаєте, як складно йти вздовж потяга, коли всі двері зачинені. Вона помилково їх відчинила. Вона була дуже цим засмучена. Він засміявся, і я уявляю, що він міг сказати, щось не зовсім приємне. Бідолашна, вона вся аж тремтіла. «О! Я помилилася», — сказала вона. «Мені соромно так помилитися. Нехороший чоловік, — сказала вона. — Він сказав, що я занадто стара».

Доктор Константін хмикнув, і місіс Габбард мало не заморозила його своїм поглядом.

— Він не був хорошою людиною, — сказала вона, — таке сказати леді. Це неправильно — сміятися над таким.

Доктор Константін негайно вибачився.