Розділ «Частина друга Свідчення»

— Тепер скажіть мені таке. Хто тут головний? У мене є ду-у-уже важлива інформація. Якщо ви, джентльмени…

Її тремтячий погляд ковзав між трьома чоловіками. Пуаро нахилився вперед.

— Розкажіть мені, мадам, — сказав він. — Але спочатку прошу вас присісти.

Місіс Габбард важко гепнулася у крісло навпроти.

— Я маю розповісти вам ось що. Минулої ночі в потягу сталося вбивство, і вбивця був тут просто в моєму купе!

Вона зробила паузу, щоб надати своїм словам більшої драматичності.

— Ви впевнені, мадам?

— Звичайно, я впевнена! Так! Я знаю, про що кажу. Я розповім вам усе, що тільки можу розповісти. Я лягла в ліжко і вже було заснула, і раптом прокинулася — було темно — і я знала: у моєму купе хтось є. Я була така налякана, що навіть не могла кричати, якщо ви розумієте, що я маю на увазі. Я просто лежала й думала: «Господи, мене зараз уб’ють». Я навіть не можу описати, що я відчувала. Ці огидні потяги, думала собі я, і всі неподобства, про які я читала. І я подумала: «Ну, у будь якому разі, йому не дістануться мої прикраси». Бо, бачте, я поклала їх у панчоху й сховала під подушку — це не зовсім зручно, оскільки подушка тоді горбиста, якщо ви розумієте, про що я. Але це тут ні до чого. На чому я зупинилася?

— Ви зрозуміли, мадам, що у вашому купе був чоловік.

— Так, добре, тож я лежала із заплющеними очима й думала, що мені робити, і я подумала: «Як добре, що моя донька не знає, у якому становищі я зараз опинилась». А потім якось зібралась, простягнула руку й натиснула на ґудзик дзвінка для провідника. Я тиснула й тиснула, але нічого не відбувалось, можу вам сказати, я думала, що моє серце зупиниться. «Господи, — сказала я сама до себе, — а може, вони вже вбили всіх у цьому потягу». Потяг стояв, і в повітрі витало неприємне відчуття. Але я просто тиснула дзвінок, і о! на моє полегшення я почула чиїсь кроки, що швидко наближалися коридором. «Заходьте», — крикнула я і одразу ж увімкнула світло. І ви не повірите: у купе нікого не було.

Це, здавалося, для місіс Габбард була драматична зав’язка ситуації, а не навпаки.

— Мадам, а що було далі?

— Ну, я розповіла провіднику, що сталося, і він, здавалося, мені не повірив. Напевно, думав, що це все мені наснилося. Я змусила його подивитися під полицею, хоча він сказав, що там недостатньо місця, щоби туди могла вміститися людина. Усе просто — той чоловік уже пішов, але він там таки був, і це зводило мене з розуму, а провідник пробував мене заспокоїти! А я ніколи нічого не вигадую, містере… як вас звати?

— Еркюль Пуаро, мадам, а це мсьє Бук, директор компанії, і доктор Константін.

Місіс Габбард відсторонено пробурмотіла до всіх трьох:

— Рада з вами познайомитися. — А потім знову занурилася в розповідь. — Ну, тепер я не збираюся прикидатися, що я така розумна. Я вбила собі в голову, що це чоловік із сусіднього купе — той бідолаха, якого вбили. Попросила провідника оглянути двері між купе, і зрозуміло, що вони були незамкнені. Ну, коли я це побачила, то попросила їх замкнути, а коли провідник вийшов, я встала й підперла їх валізою, щоби бути точно в цьому впевненою.

— Коли це було, місіс Габбард?

— Не впевнена, не можу вам сказати. Я не глянула на годинник. Я була така засмучена.

— І яка тепер ваша теорія?

— Ну, мушу сказати, що це очевидніше очевидного. Чоловік у моєму купе — це вбивця. Ким же ще міг він бути?