Розділ «Частина п’ята Ритуал Чуді[718]»

— Борися з Воно, Білле! — кричала Беверлі. — О Білле, борися з Воно! Цього разу тільки ти можеш дати йому відсіч! Будь ласка!..

Джордж був усього за п’ять футів від нього. Зненацька він висолопив язика, всенького в білій грибковій порості. Білл знову зарепетував.

— Убий Воно, Білле! — проверещав Едді. — Це не твій брат! Убий Його, поки Воно таке мале! Убий Воно ЗАРАЗ ЖЕ!

Джордж глипнув на Едді сріблястими очима, зиркнув на нього лише на мить, — той відскочив і врізався об стіну, неначе його штовхнули. Білл стояв, немов у трансі, і дивився, як до нього чвалав його брат Джорджі, хоча й спливло стільки років, Джорджі в кінці й Джорджі на початку, авжеж, і він чув, як рипіла гумована тканина жовтого дощовика, чув, як бряжчали застібки на черевиках, бо Джорджі йшов до нього, ближче, ще ближче, і він чув запах, схожий на мокре листя, і йому сяйнуло, що, мабуть, під дощовиком ховалося тіло з листя, а в черевиках — листяні ноги, так, це листяна людина, саме так, листяний Джорджі з гнилою кулькою замість обличчя та тілом з мертвого листя, яке забиває риштаки після повені.

Він почув, як десь далеко-далеко верещить Беверлі.

(стовпи пхає)

— Будь ласка, Білле…

(та штовхає)

— Ми разом пошукаємо мого кораблика, — сказав Джордж.

Густий жовтий гній, немов пародія на сльози, побіг з його очей. Він потягнувся до Білла, його голова схилилася набік, а губи відхилилися та відкрили ікла.

(привидів бачить привидів бачить БАЧИТЬ)

— Ми знайдемо його, — промовив Джордж, і Білл почув запах Його подиху, що скидався на сморід од мертвих тварин, що лежали на узбіччі нічного шосе, тварин, які вибухнули, коли їх розперло від трупних газів. Джордж роззявив рота, і Білл побачив, як усередині щось корчиться, зміїться, звивається. — Він досі десь тут, унизу, унизу все злинає, ми злинемо, ми всі злинемо…

Йому на шию лягла братова рука, на дотик схожа на риб’яче пузо.

(ВІН ПРИВИДІВ БАЧИТЬ МИ БАЧИМО ПРИВИДІВ ВОНИ МИ ТИ БАЧИШ ПРИВИДІВ…)

Слідом за рукою попливло туди Джорджеве скривлене обличчя.

— …злинаємо…

— Стовпи пхає та штовхає! — викрикнув Білл.

То був грубий голос, зовсім не схожий на нього, і Річі мало не обпекла згадка про те, що Білл затинався, тільки коли говорив сам, — коли Білл прикидався кимось іншим, він ніколи не заїкався.

Джордж-почвара відсахнувся, засичав, рука Воно скинулася до морди в захисному жесті.

— Ось так! — навіжено загорлав Річі. — Ось так, Білле! Мочи Його! Мочи Його! Мочи Його!