Розділ «Частина п’ята Ритуал Чуді[718]»

— З н-ним в-в-все г-гаразд, — нарешті сказав Білл.

Бен не знав, скільки вони так простояли, тримаючись за руки. Йому здалося, що він відчув, як щось від’єдналося від них, від їхнього кола — відлетіло, а потім повернулося. Та він не знав, де воно (якщо воно взагалі існувало) побувало, що зробило.

— Точно, Великий Білле? — перепитав Річі.

— Т-т-так, — Білл випустив їхні з Беверлі руки. — Та ми м-маємо з цим покінчити якомога шв-швидше. Хо-ходімо.

Вони пішли далі. Періодично Білл та Річі запалювали сірники. «У нас навіть пукавки ніякої немає, — думав Бен. — Та так і має бути, хіба ні? Чудь. Що значить це слово? І чим Воно було, чим було насправді? Яким було фінальне обличчя Воно? І ми поранили Воно, хоча й не вбили. Як нам це вдалося?»

Вони йшли залою (тунелем цей прохід уже не назвеш), і вона дедалі збільшувалася й збільшувалася. Звуки кроків котилися луною. Бен згадав той сморід, міцний сморід звірячої клітки. Він усвідомив, що сірники були вже не потрібні: з’явилося світло — химерна люмінесценція, що сяяла дедалі сильніше. У тій болотистій заграві його друзі скидалися на ходячих мерців.

— Попереду стіна, — мовив Едді.

— Я зн-зн-знаю.

Серце в Бенових грудях почало розганятися. У роті з’явився кислий присмак, голова занила. Він почувався наляканим і повільним. Він почувався жирним.

— Двері, — прошепотіла Беверлі.

Так, ось вони. Колись, двадцять сім років тому, вони могли пройти в них,  усього лише схиливши голову. Тепер їм треба буде зігнутися навпіл або ж повзти рачки. Вони виросли, і якщо їм потрібен остаточний доказ, то це був саме він.

Здавалося, до точок на його шиї та зап’ястках, в яких зазвичай намацують пульс, прилинула гаряча кров; серце тріпотливо застукотіло в незлагодженому ритмі. «Серце-горобець», — подумав він ні з того ні з сього й облизав губи.

Яскраве зеленаво-жовте світло лилося крізь шпарину під дверима, воно струменіло з дірки в замку вихлястим променем, який на вигляд здавався таким цупким, що його можна різати ножем.

На дверях був знак, і знову в тій дивній емблемі кожен з них побачив щось інше. Беверлі — Томове лице. Білл — відтяту голову Одри, яка витріщилась на нього моторошним, звинувачувальним поглядом. Едді — вишкірений череп, що завис над двома схрещеними кістками, символ отрути. Бен — Генрі Баверза. Річі ж угледів бородате обличчя переродженого Пола Баньяна з примруженими очима — погляд убивці.

— Білле, а нам стане сил? — спитав Бен. — Ми подужаємо?

— Я н-не зн-зн-знаю.

— А що, коли двері замкнені? — кволим голоском промовила Беверлі.

Томове обличчя насміхалося з неї.

— Н-ні, — сказав Білл. — Т-такі м-місця н-н-ніколи не з-замикаються.

Він торкнувся дверей напруженими пальцями — цього разу йому довелося нагнутися — і штовхнув їх. Вони розчахнулися, і звідти ринуло хворобливе жовто-зелене світло. На них війнуло смородом зоопарку — паскудний, огидний живий запах минулого, що стало теперішнім.