Розділ «Частина п’ята Ритуал Чуді[718]»

— Білле, мені страшно, — сказав Бен тремтячим голосом. — Нам справді треба туди йти?

Білл торкнув ті кісточки ногою, а потім раптом щосили копнув, і вони розсипалися по підлозі, здійнявши хмарку куряви. Йому теж було лячно… та він згадав Джорджа. Воно відірвало руку його маленькому братикові. Чи були його маленькі й крихкі кості в тій купі? Авжеж.

Вони прийшли сюди заради власників цих кісточок, заради Джорджа та багатьох інших — тих, кого заволокли сюди, кого ще могли заволокти, та тих, кого полишили гнити в інших місцях.

— Так, треба, — відмовив Білл.

— А що, коли тут замкнено? — тихенько озвалася Беверлі.

— Н-не за-замкнено, — сказав Білл і проговорив те, що завжди знав у глибині душі: — Т-такі м-місця н-н-ніколи не з-замикаються.

Він простягнув правицю й штовхнув двері. Вони розчахнулися, й звідти ринуло хворобливе жовто-зелене світло. На них війнуло запахом зоопарку — неймовірно міцним і насиченим.

Один за одним вони пролізли крізь казкові двері до лігва Воно. Білл

7

У ТУНЕЛЯХ / 4:59 РАНКУ

зупинився так раптово, що інші скупчилися позаду, наче вагони потяга, в одному з яких зірвали стоп-кран.

— У чому справа? — гукнув Бен.

— В-в-воно було тут. Ок-к-ко. Па-па-пам’ятаєте?

— Так, — сказав Річі. — Едді зупинив його інгалятором. Уявив, наче там кислота. Казав щось наче про танок якийсь. Круто так сказонув, та я не пам’ятаю точно, що він бовкнув.

— Б-б-байдуже. Ми не п-побачимо того, що вже б-було.

Білл запалив сірника й озирнувся на решту. Їхні обличчя таємниче сяяли у відблисках того слабкого вогника. І вони здавалися дуже юними.

— Й-й-як у вас с-справи, н-народ?

— У нас усе окей, Великий Білле, — проговорив Едді, хоча обличчя в нього було змученим од болю — саморобна Біллова перев’язка почала розлазитись. — Сам ти як?

— Усе о-о-окей, — відповів він і махнув рукою, згасивши сірника раніше, ніж у його світлі вони могли побачити іншу відповідь.

— Як так сталося? — спитала Беверлі в Білла, навпомацки торкнувшись його руки. — Білле, як вона?..