Розділ «Частина п’ята Ритуал Чуді[718]»

Редімахер знову здригнувся.

9

ДЖОРДЖ / 5:01 РАНКУ

Білл підняв руку з сірником трохи вище… і зайшовся протяжним, розпачливим вереском.

Тунелем до нього шкандибав Джордж, маленький Джорджі, досі вдягнений у заюшений кров’ю жовтий дощовик. Один рукав плащика порожньо гойдався туди-сюди. Сполотніле обличчя Джорджа мало колір сиру, а очі виблискували сріблом. Вони втупилися в Білла.

— Мій човник! — загублений голос Джорджі тремтливо злинув у тунелі. — Я не можу його знайти, Білле, я шукав його всюди, а тепер я мертвий, і це ти винен, ти винен, ТИ ВИНЕН!..

— Дж-дж-джорджі! — закричав Білл.

Він відчув, як його розум захитався та почав відчалювати.

Джордж плентався до нього, повільно здіймаючи єдину руку, і білі пальці з брудними нігтями пожадливо скрутилися, немов пташина лапа.

— Це ти винен, — прошепотів Джордж і вишкірився в посмішці. Його зуби стали іклами, а щелепи відкривалися й закривалися, наче медвежий капкан. — Ти відпустив мене самого, і це ти… в усьому… винен.

— Н-н-ні, Дж-джорджі! — кричав Білл. — Я н-н-не х-х-хотів!..

— Здохни! — заверещав Джорджі.

З його ікластого горла вирвалася суміш собачого скімлення, виття та скавчання. Наче сміх. І тепер Білл почув його сморід, почув, як гниє Джорджі. То був запах підвалу та черв’яків, сморід якоїсь неймовірної, смертельної почвари, що зачаїлася в кутку, — стоїть, блимаючи жовтими очицями, та тільки й чекає можливості розпатрати маленького хлопчика.

Джордж клацнув зубами. Наче стукнулися більярдні кулі. На його очах виступив жовтий гній, побіг по щоках… і сірник згас.

Білл відчув, як позникали його друзі — вони втекли, авжеж, вони покинули його. Відвернулися від нього так само, як і батьки, бо Джордж мав рацію: усе це його провина. Зовсім скоро він відчує, як та рука схопить його за шию, відчує, як ті ікла пошматують його, і це буде правильно. Правильно й справедливо. Він відіслав Джорджа на смерть, а тоді провів усе доросле життя, розписуючи весь жах тієї зради — о, він одягав її в безліч масок, і їх було мало не стільки ж, скільки й в арсеналі Воно, та монстром, який ховався під усіма цими облудами, був усього лише Джордж, його брат, який біг навздогін за повінню разом із навощеним паперовим човником. Та нарешті настав час відплати.

— Ти вбив мене, тож маєш померти, — прошепотів Джордж.

Він був уже зовсім поряд. Білл заплющив очі.

А тоді жовте світло розплескалося тунелем, і він розчахнув повіки. Річі тримав сірника.

— Не здавайся, Білле! — загорлав його друг. — Заради Бога! Не здавайся!

«Що ви тут робите?» Він спантеличено поглянув на них. Вони не втекли. Хіба це можливо? Хіба таке може бути? Вони ж дізналися, як підступно він убив свого братика!