Розділ «Частина п’ята Ритуал Чуді[718]»

— Так, ми готові влаштувати йому теплий прийом! — озвався Стен.

Спустившись на три сходинки, Генрі завмер. Він поглянув через плече на Невдах. Уперше на його обличчі читалася невпевненість.

І тоді до Едді дійшло. Якщо вони всі полізуть униз, їм доведеться спускатися поодинці. Було зависоко, щоб стрибати, — тим паче, що можна було б упасти на насос і забитися, — а внизу, ставши тісним колом, на забіяк чекали семеро дітей.

— Н-ну ж бо, Г-г-генрі, — єлейним голоском мовив Білл. — Ч-ч-чого т-ти чек-каєш?

— Точно-точно, — підтакнув Річі. — Тобі ж подобається знущатися з куцих дітлахів! Давай, Генрі.

— Ми чекаємо, — проспівала Бев. — Гадаю, тобі тут не дуже сподобається, та спускайся, як хочеться.

— Чи ти, курчатко, злякалося? — докинув Бен.

Він закудкудакав. До нього одразу ж приєднався Річі, і скоро вже всі вони лементували по-курячому. Насмішкуватий звук відскакував між посмугованих водою стін. Генрі дивився вниз із обличчям кольору старої цегли, затиснувши ножа в лівиці. Він витримав секунд із тридцять, а потім зник. Невдахи свистіли йому навздогін і дражнилися.

— О-о-окей, — сказав Білл тихшим голосом. — Н-нам т-тр-треба за-залізти д-до тої тр-труби. Х-х-хутко.

— Навіщо? — спитала Беверлі.

Та Біллові не довелося відповідати. З-за краю труби знову вигулькнув Генрі й пожбурив униз камінь завбільшки з футбольний м’яч. Беверлі крикнула, а Стен, хрипко зойкнувши, штовхнув Едді до округлої стіни. Камінь вдарився в іржаву обшивку Насоса, — той видав мелодійне бонґ-ґ-ґ! — зрикошетив ліворуч та гепнув у стіну менш ніж за півфута від Едді. Його щокою черкнула бетонна скалка. Камінь хлюпнув у воду.

— Х-х-хутко! — гукнув Білл, і вони скупчилися біля впускної труби.

Вона була футів п’ять у діаметрі. Білл пропустив їх уперед (метеоритним спалахом у його уяві сяйнув розмитий цирковий образ — кремезні клоуни вилізають із маленької автівки; образ, який він багато років по тому використає в романі «Чорні пороги») і, ухилившись від ще одного снаряда, поліз слідом. Вони сиділи там і дивилися, як каміння летіло вниз: більшість влучала в насос і відскакувала під химерними кутами.

Коли каменепад припинився, Білл визирнув з труби й побачив, що до них лізе Генрі, спускаючись по драбині з максимальною швидкістю.

— Х-х-хапайте його! — крикнув Білл друзям.

Річі, Бен та Майк обійшли Білла, розбризкуючи воду. Річі високо підскочив та вхопив Генрі за кісточку. Той заматюкався та затріпав ногою так, наче намагався відбитися від цуценяти, — від тер’єра або пекінеса. Річі вхопився за перекладину, видряпався ще вище та справді вхопився зубами за ногу Генрі. Той зойкнув й хутко поліз догори. З його ноги злетів черевик, упав у воду й одразу втонув.

— Вкусив! — кричав Генрі. — Він вкусив мене! Членосмок мене вкусив!

— Ага, добре, що навесні мені зробили щеплення від правцю! — гукнув йому навздогін Річі.

— Розплющимо їх! — скаженів Генрі. — Забомбимо їх так, що повернуться до кам’яного віку! Розтовкмачимо їхні мізки!

Знову полетіло каміння. Невдахи швиденько відступили назад до труби. Невеликим камінцем Майкові влучило в руку; він скривився, схопився за неї, стиснувши м’язи, поки біль не почав ущухати.