Розділ «Частина п’ята Ритуал Чуді[718]»

Легко перемахнувши через край і схопившись за прути, першою почала спускатися Беверлі, за нею — Стен. Решта полізла слідом. Останнім був Річі: він затримався, дослухаючись до руху в підліску. Йому гадалося, що Генрі з його друзяками вигулькне лівіше від насосної, та точно не надто далеко, аби це мало якесь значення.

Наступної миті Віктор заволав:

— Генрі! Оно! Тозіер!

Річі озирнувся і побачив, як вони мчать до нього. Віктор біг попереду… та потім Генрі відштовхнув його, та так грубо, що Віктор гепнув на коліна. У Генрі в руках був ніж, схожий на свинокол. З леза текла вода.

Річі зазирнув до циліндра, побачив, як Бен зі Стеном допомагають спуститися Майкові, та сам переліз через край. Генрі зрозумів, що відбувається, і загорлав до нього. Навіжено регочучи, Річі вдарив лівицею в ліктьовий згин правої руки, і вистрелив передпліччям у повітря, склавши кулак у жесті, який цілком міг виявитися найстаршим в історії людства. Аби впевнитися, що Генрі все правильно второпав, він вистромив середній палець.

— Ти там згниєш! — заверещав Генрі.

— Спробуй доведи! — крикнув у відповідь Річі, сміючись.

Йому було лячно лізти до тої бетонної горлянки, та все одно він реготав без упину.

— Бойг свійдок, удайча в ойрланців нойколи не зойкінчуєцця, мой слауний пойрубче! — прогудів він Голосом Ірландського Копа.

Генрі послизнувся на мокрій траві та проїхався на дулі менш ніж за двадцять футів від Річі — той стояв на верхньому пруті залізної драбини, вмонтованої у внутрішній вигин насосної, і назовні стирчали лиш його груди та голова.

— Агов, бананоногий! — гукнув Річі, сп’янілий од тріумфу, а потім хутенько запрацював кінцівками, спускаючись.

Прути були слизькими — він мало не зірвався. А тоді його вхопили Білл із Майком, і ось він уже стоїть разом із рештою Невдах, що оточили насос широким півколом. Він тремтів із ніг до голови, відчував, як холод змагається з жаром по всій його спині, та все одно не міг нареготатися.

— Тобі требі було це бачити, Великий Білле, незграба незграбою, нічого не вчиться, дурбецало…

Голова Генрі з’явилася вгорі в круглому отворі. Його щоки посмугували подряпини від гілляччя, рот кривився, очі палали.

— Окей, — крикнув він до них. Слова в бетонному циліндрі гуркотіли пласким резонансом, не маючи змоги перетворитися на луну. — Я вже йду. Попалися нарешті.

Він перекинув ногу через край, знайшов ступнею верхній прут, поставив на нього іншу ногу.

— К-коли в-в-він сп-пуст-титься н-нижче, ха-хапаймо й-його, — голосно сказав Білл. — С-стягнемо в-в-вниз. І у в-в-оду й-його. З-з-зрозуміли?

— Слухаюсь, губернаторе! — гукнув Річі й відсалютував тремтячою рукою.

— Ясно, — кивнув Бен.

Стен підморгнув Едді, який не розумів, що відбувається, та йому здавалося, що Річі геть здурів: той реготав, як навіжений, а Генрі Баверз — той самий Генрі Баверз, гроза всіх дітей, — спускався вниз, щоб повбивати їх, як щурів у дощовій бочці.