Розділ «Частина п’ята Ритуал Чуді[718]»

«Я завжди пам’ятатиму тебе». Ось що сказала мені Бев саме перед тим, як вони з Беном пішли.

Сьогодні на першій шпальті «Деррі Ньюз» з’явилася цікава стаття. Назва була такою: «ШТОРМ ЗМУШУЄ ГЕНЛІ ОБЛИШИТИ РОЗБУДОВУ КОНФЕРЕНЦ-ЗАЛУ». Там ішлося про Тіма Генлі — забудовника-мультимільйонера, який буревієм увірвався в Деррі наприкінці шістдесятих років. Саме Генлі та Зітнер організували консорціум, який відповідав за будівництво Деррійського торгового центру (згідно з іншою статтею на першій сторінці, його, скоріш за все, оголосять непридатним для ремонту). Тім Генлі прагнув побачити, як Деррі розквітне. У його мотивах було й прагнення прибутку, авжеж, та не тільки — він щиро хотів це побачити. Його раптова відмова продовжувати розбудову конференц-залу наштовхнула мене на кілька думок. Найочевиднішим було те, що Генлі розчарувався в Деррі. А ще я гадаю, що через руйнацію торгового центру він міг утратити останню сорочку.

Та стаття натякала й на те, що Генлі такий не один — інші інвестори або ж потенційні вкладники в майбутнє Деррі могли вже підшукувати інші варіанти. Звісно, Елу Зітнеру можна було не хвилюватися, адже Бог відправив його на пенсію, коли завалився центр. А от ті, хто поділяв точку зору Генлі, зіткнулися з серйозною проблемою — як відбудувати частину міста, яка на п’ятдесят відсотків занурилася під воду?

Гадаю, що після довгого, по-упирячому живучого існування, Деррі почав умирати… наче беладона — час квітнути прийшов і пішов.

Після обіду зателефонував Біллові. З Одрою все так само.

За годину по тому я подзвонив у ще одне місце — цього разу до Річі Тозіера в Каліфорнію. Натомість дзвінок прийняв автовідповідач, і на фоні заграв «Кріденс клірвотер рівайвл»[804]. Ці бісові машини завжди збивають мене з пантелику. Я назвав своє ім’я, номер, трохи подумав і додав, що сподіваюся, зараз він знову може носити контактні лінзи. Я вже збирався покласти слухавку, коли з неї почувся голос самого Річі: «Майкі! Як життя?» У його голосі чулася радість, теплота… однак і очевидна суміш зчудування й сум’яття. То був голос людини, яку заскочили зненацька.

— Привіт, Річі, — сказав я. — Досить непогано.

— Це добре. Як там воно, ще болить?

— Трохи. Уже майже все. А от свербить скажено. Я буду збіса щасливий, коли вони врешті розпеленають мені груди. До речі, «Кріденс» мені сподобався.

Річі засміявся.

— Бляха, та то не «Кріденс», це «Рок-н-рольні дівчата» з нового альбому Фоперті. Зветься «Центрополе»[805]. Ти його зовсім не чув?

— Нє-а.

— Ти мусиш його дістати, він чудовий. Він просто такий… — його голос затих на хвильку, а тоді він договорив: — Як у старі часи.

— Я його куплю, — сказав я, і, мабуть, так і зроблю.

Мені завжди подобався Джон Фогерті. Гадаю, моєю улюбленою піснею «Кріденсів» була «Зелена ріка». «Вертайся додому, каже він. Вертайся до приходу ночі, каже він».

— А як там Білл?

— Вони з Одрою наглядають за моїм домом, поки я тут.

— Добре. Це добре, — на секунду він змовк. — Хочеш побути щось справді йобнуте, старче?

— Звісно, — сказав я, хоча й так чудово розумів, що почую.

— Ну… сидів я собі в робочому кабінеті, слухав найпопулярніші пропозиції «Сейфу»[806], гортав реклами, читав записки… Тут зібралося зо дві гори всякої всячини, і на мене чекає ще зо два місяці праці, та й то якщо не спатиму двадцять п’ять годин на добу. Я ввімкнув автовідповідач у гучний режим, щоб не пропустити важливі дзвінки. Усякі телепні хай собі патякають з Фогерті. І тобі довелося так довго чекати тому, що…