Розділ «Частина п’ята Ритуал Чуді[718]»

— …тому що ти спершу не мав бодай найменшого уявлення, чий то голос.

— Йсусе, точно! Звідки ти знаєш?

— Бо ми знову почали забувати. Цього разу всі ми.

— Майкі, ти певен у цьому?

— Яке було прізвище в Стена? — спитав я його.

На іншому кінці дроту запанувала мовчанка, довга мовчанка. У цій тиші я чув слабкий голос жінки, яка говорила з кимось в Омасі… або ж Рутвені, штат Арізона, або у Фліті, Мічиган. Той голос лунав так далеко, наче то космонавт, який саме вилітав у шатлі за межі сонячної системи й дякував за комусь за печиво. А тоді Річі невпевнено промовив:

— Гадаю, що Андервуд, та це ж не єврейське прізвище, так?

— Юріс.

— Юріс! — зрадів і водночас злякався Річі. — Господи, просто ненавиджу, коли слово крутиться на кінчику язика, а сказати не можеш. Коли хтось дістає гру «Навздогін за фактами»[807], я одразу кажу: «Здається, моя діарея знову повернулася, тож я краще піду додому, окей?» Та якимсь чином ти все одно пам’ятаєш, Майкі. Так само, як і раніше.

— Ні. Піддивився в записничкові.

Ще одна довга мовчанка.

— Ти не пам’ятав?

— Нє-а.

— Не гониш?

— Не жену.

— Тоді цього разу все справді скінчено, — і в його голосі виразно читалася полегкість.

— Так, гадаю, що так.

Знову запанувала міжміська тиша, розтеклася на сотні миль, що розділяли Мейн та Каліфорнію. Гадаю, ми обидва думали про те саме: так, усе скінчено, і за шість тижнів чи шість місяців ми геть забудемо одне про одного. Усе скінчено, і це коштувало нам усього лише нашої дружби та життів Стена й Едді. Я вже майже забув їх, ви це знали? Як би лячно це не звучало, я майже повністю забув Стена й Едді. На що хворів Едді — на астму чи в нього була хронічна мігрень? Хай мені чорт, не можу сказати напевне, та здається, що в нього була мігрень. Спитаю в Білла. Він знатиме.

— Ну, передавай вітання Біллові та його чарівній дружині, — сказав Річі з веселістю, яка здавалася законсервованою.

— Авжеж, Річі.