Розділ «Частина п’ята Ритуал Чуді[718]»

— Ні, — тьмяним голосом сказав він.

— А ти зможеш… ну, хотів би…

— Чи хочу сам її вилікувати? — Білл посміхнувся.

І то була така жалюгідна посмішка, що мені довелося на хвильку відвести очі. Так само посміхався мій батько, коли розказав про Батча Баверза й курчат.

— Так, гадаю, що можна спробувати.

— Я не казатиму, щоб ти легше до цього ставився, бо, вочевидь, ти до цього поки не готовий, — сказав я, — та, будь ласка, згадай, що ти сам погодився — більшість, а то й усе, з того, що трапилося, просто мало статися. І це може включати й Одру.

— Не треба було п-патякати про те, куди я їду.

Інколи варто змовчати, тож я так і зробив.

— Гаразд, — врешті мовив він. — Якщо ти справді серйозно…

— Так. Ключі від дому лежать на реєстратурі. У морозилці кілька стейків «Делмоніко»[803]. Мабуть, так теж мало статися.

— Вона їсть в основному м’яку та, ох, рідку їжу.

— Ну, — мовив я та всміхнувся, — якщо буде привід для святкування, на горішній полиці кухонної шафи стоїть пляшка доволі непоганого вина. «Мондаві». Домашнє, проте смачне.

Він підійшов і стиснув мою руку.

— Дякую, Майку.

— Звертайся, Великий Білле.

Він відпустив мою руку.

— Цього ранку Річі відлетів до Каліфорнії.

Я кивнув.

— Гадаєш, будете на зв’язку?

— М-може, — сказав він. — Принаймні спершу. Але… — він поглянув мені у вічі. — Гадаю, знову буде те саме.