Розділ «Частина четверта Липень 1958 року»

«Припини, — думала вона так зосереджено, наче від цього залежало її життя, — досить, бо почують, тож припини, Бевві!»

Та це було неможливо. Єдиним виходом було сміятися, не задіюючи голосових зв’язок, тож з-поміж її пальців виривалося практично беззвучне пихкання; щоки стали червоними, наче яблука-маки[682], а на очі навернулися сльози.

— Свята срака, як боляче! — проревів Віктор.

— Дванадцять футів! — горланив Генрі. — Богом клянуся, Віку, дванадцять йобаних футів! Клянуся іменем матері!

— Чхав я на ті дванадцять йобаних футів, ти мені всю дулу спалив! — завив Віктор.

У відповідь пролунав новий вибух сміху. Причаївшись за «студебекером», Беверлі душилася сміхом, коли їй згадався фільм, що показували по телевізору. Там грав Джон Голл. У стрічці йшлося про плем’я з джунглів, в якого був таємний обряд, і тих, хто його бачив, тубільці приносили в жертву своєму богу — величезному кам’яному ідолу[683]. Гиржиків це не втамувало, і натомість вони зробилися ще навіженішими. Вони дедалі більше скидалися на беззвучні крики. Болів живіт. Щоками бігли сльози.

З

Того спекотного липневого дня Генрі, Віктор, Ригайло та Патрік Гокстеттер опинилися на звалищі, тримаючи запальнички біля дуп один одного, через Рину Дейвенпорт.

Генрі знав, що буває, коли наїсишся тушкованої квасолі. Результат такої трапези найкраще описувався віршиком, який він вивчив, сидячи на татових колінах, коли ще без штанів під стіл бігав: «Квасоля-соля, плід музичний! Їси багацько, пердиш зненацька! Пердиш багацько — їси хвацько!»

Рина Дейвенпорт зустрічалася з його батьком близько восьми років. Вона була гладкою, сорокарічною та, як правило, брудною. Генрі підозрював, що вони з батьком інколи трахалися, хоча сам він не уявляв, як можна влягтися на таку смердоту, як Рина Дейвенпорт.

Квасоля була гордістю Рини. Вона замочувала її в суботу, а всеньку неділю тушкувала на малому вогні. На думку Генрі, виходила вона нормально — принаймні, їсти було можна. Однак за вісім років що завгодно може обриднути.

Рина варила квасолю не на кілька тарілок, а як на цілу роту. Коли в неділю ввечері вона приїздила на своєму старому зеленому «десото» (на дзеркальці заднього огляду висіла гола гумова лялька, що скидалася на наймолодшу у світі жертву лінчувальників), на пасажирському сидінні стояло паруюче оцинковане відро на дванадцять галонів. Тоді вони всідалися наминати квасолю: Рина їла та вихваляла власну майстерність; скажений Бутч Баверз кректав і вимочував квасоляну юшку скибкою хліба «Сонні Бой», або ж, коли по радіо транслювали якийсь матч, просив її заткати пельку; Генрі просто жував, дивився у вікно й гадав свої думки — саме в неділю, сидячи над тарілкою, йому й сяйнула ідея отруїти містера Чіпа, песика Майка Генлона. Наступного вечора Бутч підігрівав це їдло. Щовівторка та щосереди Генрі брав до школи пластиковий судок із квасолею. До четверга або п’ятниці Генрі з батьком не могли на неї навіть дивитися. Їхні спальні смерділи затхлими газами навіть попри відкриті вікна. Бутч брав залишки, змішував з іншими помиями та згодовував Біпу та Бопу, їхнім свиням. Наступної неділі знову з’являлася Рина з паруючим відром, і цикл повторювався.

Того ранку Генрі взяв із собою здоровецьку порцію недоїденої квасолі, і близько півдня їхня ватага вмолотила все, сидячи на гральному майданчику, у затінку великого старого в’яза. Під кінець животи в них мало не тріскалися.

Пропозицію піти до сміттєзвалища висунув Патрік — посеред літнього буднього дня там мусило бути порожньо. Коли вони доходили до кінця Олд-Лайм-стрит, квасоля вже почала робити свою справу.

4

Потроху Беверлі знову опанувала себе. Вона знала, що треба вшиватися — урешті-решт, сидіти поряд з ватагою Баверза було небезпечніше. Забіяки з головою поринули у свою справу, і якщо трапиться халепа, у неї буде бодай трохи фори (на підсвідомому рівні вона вирішила, що коли стане зовсім паршиво, кілька пострілів із «Вишеньки» можуть їх відігнати).

Вона вже збиралася полишити засідку, коли почувся голос Віктора:

— Генрі, мені треба йти. Батя казав, щоб після обіду я допоміг йому зібрати кукурудзу.

— Та бля. Від нього не відпаде.

— Нє, він дуже злий. Через те, що тоді трапилося.