Розділ «Частина четверта Липень 1958 року»

— Атож, — озвалася Рубі.

Вона заклала сторінку сріблястою обгорткою від жувальної гумки та підвелася.

— Занесеш до конторки.

— Атож.

— Ходімо, синку, я не кусаюся, — і містер Кін підморгнув — Едді це остаточно добило.

Він ніколи не потрапляв за аптечний прилавок, тож одразу зацікавлено оглянув усі ті пляшечки, слоїки та пігулки. Якби Едді був сам, він би точно затримався, щоб роздивитися товкач зі ступкою, ваги з гирьками, скляні кулі з капсулками та інші скарби містера Кіна. Та аптекар підштовхнув його до офісу й щільно зачинив за собою двері. Коли вони заклацнулися, Едді відчув, як легені загрозливо стиснулися, і спробував опанувати себе. Разом з материними ліками в пакеті лежав новий інгалятор, і щойно він вибереться на вулицю, одразу пшикне собі до рота й зітхне з полегкістю.

У кутку на столі стояв слоїк з лакричними цукерками. Містер Кін запропонував їх Едді.

— Ні, дякую, — увічливо відказав той.

Аптекар сів за стіл і взяв одну лакричну соломинку. Тоді він відкрив шухляду й дістав з неї якусь річ. Він поставив її біля високої банки з цукерками, і Едді почув, як у голові завила сирена. То був інгалятор. Містер Кін відкинувся на спинку, мало не торкаючись головою календаря на стіні. На календарі було зображення пігулок та напис «СКВИББ».[668] І…

…і в ту жаску мить, як містер Кін відкрив рота, аби щось сказати, Едді згадав, що трапилося у взуттєвій крамниці, коли він був зовсім малим, — згадав, як верещала мати, коли він засунув ногу в рентгенівський апарат. У ту жаску мить Едді подумав, що містер Кін скаже: «Едді, дев’ять лікарів із десяти сходяться на тому, що ліки від астми спричиняються рак — точнісінько як ті рентгенівські апарати, які раніше були у взуттєвих крамницях. Скоріш за все, ти маєш пухлину. Я подумав, що в тебе є право це знати».

Та те, що містер Кін сказав насправді, було таким химерним, що Едді й не знав, як відповісти, — він міг лише сидіти проти аптекаря на дерев’яному стільці, наче недоумок.

— Досить, затягнулося.

Едді відкрив рота, а тоді закрив.

— Скільки тобі років, Едді? Одинадцять, так?

— Так, сер, — кволо проказав хлопчик.

Тим часом дихати дійсно ставало дедалі важче. Поки що він не свистів, наче чайник (це Річі придумав: «Хто-небудь, вимкніть його! Він уже кипить!»), та це могло статися будь-якої миті. Він тужливо поглянув на інгалятор, і, оскільки йому подумалося, що від нього чекають ще чогось, сказав:

— У листопаді буде дванадцять.

Містер Кін кивнув, а тоді нахилився вперед, поклав руки на стіл і сплів пальці, наче аптекар з телевізійної реклами. Окуляри в позолоченій оправі виблискували в потужному світлі від флуоресцентних ламп.

— Едді, ти знаєш, що таке плацебо?

— Це такі штуки, з яких у корів беруть молоко, так? — висловив свій найкращий здогад знервований хлопчик.