Розділ «Частина четверта Липень 1958 року»

— Воно спустилося з неба, — повторив Майк, — та не на зорельоті. Але й не на метеориті. Це було схоже радше на… ну… на щось типу Ковчегу Завіту з Біблії — усередині мав сидіти дух Господа… однак на Землю спустився не Бог. Просто дивишся, як Воно летить, відчуваєш Його, і вже знаєш, що Воно прагне зла, що Воно — утілення зла.

Він поглянув на друзів.

Річі кивнув.

— Воно прилетіло з… ззовні. Таке в мене було відчуття. Ззовні.

— Ззовні чого, Річі? — запитав Едді.

— Ззовні всього, — відказав той. — А коли Воно спустилося… Воно зробило в землі найбільшу діру, яку я коли-небудь бачив. Воно перетворило той великий схил на бублик. Приземлилося Воно там, де зараз розташовано центр Деррі, — він зиркнув на решту. — Доганяєте?

Беверлі впустила наполовину докурену цигарку й розчавила її.

— Воно завжди було тут, ще з доісторичних часів, — сказав Майк. — Ще відтоді, коли на Землі навіть людей не було. А якщо десь і були, то, певне, лише в Африці — гойдалися на деревах або сиділи в печерах. Кратера там зараз немає, і, певне, льодовиковий період причесав долину, змінив ландшафт і засипав ту яму… та Воно було там ще тоді — може, спало й чекало, поки розтане лід і з’являться люди.

— Ось тому Воно й користується водостоками та каналізацією, — додав Річі. — Певне, для Нього то звичайні шляхи. Як наші шосе.

— Ви бачили, як Воно виглядає? — зненацька спитав Стен Юріс дещо хрипким голосом.

Вони похитали головами.

— А ми можемо Його здолати? — спитав Едді. — Можемо здолати таку потвору?

Ніхто йому не відповів.

Розділ 16

Едді та його кепський перелом

1

Під кінець оповіді Річі всі вони сидять та кивають. Едді також хитає головою разом з усіма, пригадує разом з усіма, аж коли раптом його рукою прокочується біль. Прокочується? Ні. Він її шматує — відчуття таке, наче хтось вирішив загострити іржаву пилу об його кістку. Едді кривиться й лізе в кишеню спортивної куртки, намацує потрібну пляшечку й дістає «Екседрин». Він кладе дві пігулки до рота й запиває їх ковтком джину з чорносливовим соком. Рука не давала йому спокою весь день. Спершу він відмахувався від болю, гадаючи, що то бурсит, який іноді проявлявся у нього, коли надворі стояла вогка погода. Та приблизно посеред розповіді Річі клацнула, ставши на місце, нова згадка, і він зрозумів, звідки взявся цей біль. «Ми вже не просто гуляємо Стежкою Пам’яті, — думає він, — а чимдалі, тим більше вона схожа на Лонг-Айлендську магістраль».

П’ять років тому під час планового огляду (Едді проходив його раз на шість тижнів) лікар поставив його перед таким фактом: «Еде, тут у тебе старий перелом… Падав з дерева в дитинстві?»

— Типу того, — просто погодився Едді.

Він не став розказувати доктору Роббінсу, що його мати замертво гепнулася б від геморагічного інсульту, якби почула або побачила, що Едді лазить по деревах. Та насправді він не пам’ятав, як саме зламав руку. Це здавалося несуттєвим (Едді думав про це зараз, і брак зацікавленості сам по собі видався йому дуже дивним — урешті-решт, він з тих людей, які непокояться, коли чхнуть або ж коли помітять, що кал став на півтону світлішим).