Розділ «Частина четверта Липень 1958 року»

Містер Кін засміявся й відкинувся назад.

— Ні, — сказав він.

Едді почервонів до самих кінчиків своєї стрижки «майданчиком». Тепер він уже чув, що до дихання почав закрадатися свист.

— Плацебо — це…

Його перебив різкий подвійний стук у двері. Не чекаючи на запрошення, до офісу зайшла Рубі — і в руках вона тримала по старомодному стакану з газованкою та морозивом.

— Гадаю, твоє шоколадне, — мовила вона до Едді й усміхнулася йому.

Едді ледве спромігся посміхнутись у відповідь, адже його зацікавленість у газованці з морозивом сягнула найнижчої відмітки за всеньке життя. Хлопець боявся, і той страх був водночас туманним і конкретним — він почувався так само, коли сидів у самих трусах на оглядовому столі доктора Гендора та чекав на повернення лікаря. Едді знав, що його мати була в приймальні, розплившись мало не на весь диван, і чітко проти очей, наче хористка в церкві, тримала книгу — скоріш за все, «Силу позитивного мислення» Нормана Вінсента Піка або «Народну медицину Вермонту» доктора Джарвіса. Голий та беззахисний, він почувався наче між двох вогнів.

Рубі пішла до дверей. Едді відсьорбнув газованки, та смаку майже не відчув.

Містер Кін дочекався, коли касирка зачинила двері та знову всміхнувся тією посмішкою а-ля сонце-й-слюда.

— Розслабся, Едді. Я тебе не покусаю і кривдити також не збираюся.

Едді кивнув, бо містер Кін був дорослим, а дорослим потрібно вірити, що б вони не казали (цього його навчила мати), проте однаково подумав: «Та чув я вже це лайно». Приблизно те саме говорив і лікар, коли відкрив слоїк зі спиртом, з якого полинув лячний алкогольний запах та защипав його носа. То був запах уколів, а це був смердючий запах брехні, та все зводилося до одного: коли тобі кажуть, що лише трішки кольне, майже не відчуєш, це означає, що болітиме пекельно.

Він іще раз потягнув соломинкою трохи газованки, та вирішив її більше не чіпати — горло стискалося, і, аби просто дихати, йому був потрібен увесь простір, що там лишався. Він поглянув на інгалятор, що стояв посеред столу, вкритого промокальним папером. Хотів попросити його, та не наважувався. У голові сяйнула химерна думка: можливо, містер Кін знав, що Едді захоче попросити інгалятора, та не знайде на це сил; можливо, містер Кін

(мучить)

дражнить його. От тільки думка була геть тупою, чи не так? Дорослий чоловік (тим паче, дорослий розповсюджувач ліків) не дражнитиме малого хлопця таким чином, хіба ні? Звісно, що ні. Про таке й загадуватися не варто, адже обмірковування такої гадки могло призвести до невідворотної й страшної переоцінки всього світу, яким його бачив Едді.

Та ось він, ось він, зовсім близько й водночас далеко, наче вода перед очима спраглого, помираючого в пустелі бідолахи — перед носом, а не дотягнешся. Ось він, стоїть на столі, трохи нижче від усміхнених слюдяних очей.

Понад усе Едді хотілося опинитися в Пустовищі, разом з друзями. Було страшно згадувати про монстра, про якесь жахливе чудовисько, що наїлося під містом, в якому воно народилося й зросло, а для пересування користувалося каналізацією та водостоками, — так, то були лячні думки, і ще страшніше було загадуватися про те, що вони збиралися викликати його на бій, що дійсно збиралися з ним битися… одначе в певному розумінні тут йому було ще гірше. Як битися з дорослим, який каже, що не болітиме, а ти знаєш, що він бреше? Як битися з дорослим, який питає про дивні речі й видає таємничі зловісні фрази на кшталт «досить, затягнулося»?

І тоді мимохідь, у вигляді простої побічної думки, до Едді прийшло одне з найбільших відкриттів його дитинства. «Справжні чудовиська — це дорослі», — подумав він. Нічого такого: ця гадка не оголосила про свою появу сурмами й дзвонами, не сяйнула прозрінням. Вона з’явилася й зникла, майже затьмарена сильнішою, нахабнішою думкою: «Дайте мені мого інгалятора й випустіть звідси!»

— Розслабся, — повторив містер Кін. — Едді, ти завжди заціплений, напружений, — за великим рахунком, твої негаразди коріняться саме тут. Ось візьмемо за приклад твою астму. Дивися.

Аптекар висунув шухляду в столі, пошарудів, а тоді дістав повітряну кульку. Загнавши у вузькі груди якомога більше повітря (краватка загойдалася, наче каное на хвилі), він хекнув раз і надув її. «АПТЕКА НА ЦЕНТР-СТРИТ. ЛІКИ, ДРІБНИЧКИ ТА ЗАСОБИ ДЛЯ ДОГЛЯДУ ЗА СТОМОЮ[669]», — було написано на кульці. Містер Кін затиснув пальцями її гумову горловину та виставив кульку перед собою.

— Уявімо на хвилинку, що це легеня, — мовив він. — Твоя легеня. Звісно, слід було б надути дві кульки, та оскільки після розпродажу, який ми проводили одразу після Різдва, лишилася лише…