Розділ «Частина четверта Липень 1958 року»

— Та так.

— То все гаразд?

— Гаразд. Готовий отримати звістку?

— Готовий, Мікі.

— Ну то добре.

Вони шкірилися одне одному, а потім Річі знову дозволив голові притулитися до стінки та зазирнув у віконце курильні. Невдовзі він почав плисти. Ні, не відпливати, а злинати. Злинати вгору. Наче

(ми всі злинаємо тут, унизу)

повітряна кулька.

— Х-х-хлопці, ви там в-в-в н-н-нормі?

То був голос Білла, він спускався до них у курильню через віконце. Спускався з Венери. Занепокоєний. Річі відчув, що падає в самого себе.

— У нормі, — почув він свій власний далекий, роздратований голос. — У нормі, кажу ж тобі, Білле, а тепер помовчи, дай отримати звістку, кажу тобі, ми хочемо отримати

(по писку)

звістку.

Хатка-клуб розширилася до неймовірних розмірів, а підлогу тепер устеляв натертий до блиску паркет. Димовий туман був напрочуд густим, вогню майже не було видно. Але яка підлога! Господи всемогутній! Широка, наче в бальній залі, де «Ем-Джі-Ем»[663] проводить пишні музичні дійства. Майк дивився на нього з протилежного краю зали, і його силует губився серед диму.

То ти вже йдеш, старий друже Майку?

Я вже тут, Річі.

То все гаразд?

Так… але тримай мене за руку… ти зможеш дотягтися?

Думаю, що так.

Річі простягнув руку та, хоча Майк знаходився на іншому боці цієї безрозмірної кімнати, він усе одно відчув, як міцні коричневі пальці стиснули його зап’ясток. Ой, як же стало добре, то був добрий дотик, добре, коли ти бажав спокою та заспокоювався бажанням, коли дим стає реальністю, а реальність — димом…