Розділ «Частина четверта Липень 1958 року»

Кашель став гучнішим. Несподівано хатка-клуб наповнилася світлом, настільки яскравим, що Річі довелося примружитися. Він устиг роздивитися силует Стена Юріса, який продирався нагору.

— Вибачте, — видавив Стен крізь судомний кашель. — Вибачте, не можу…

— Усе гаразд, — почув Річі свій власний голос. — Не треба ніяких перепупсів.

Його голос звучав так, ніби виходив з іншого, чужого тіла.

За мить дверцята затраснулися, але в яму встигло набратися свіже повітря, і в голові трохи прояснилося. Перш ніж Бен посунувся, аби зайняти звільнене Стеном місце, Річі знову відчув, що до нього притиснулася нога Скирта. Як йому спало на думку, що будиночок розширився?

Майк Хенлон підкинув ще гілок у димний вогонь. Річі знову почав робити неглибокі вдихи та дивитися у віконце. Він не відчував, як спливає час, але розумів, що у схованці робиться не тільки димно, а й добре та гаряче.

Він роззирнувся на своїх друзів, але ледве побачив їх за димовою завісою та білими променями літнього сонця. Бев закинула голову та притулилася до укріплення. Вона склала руки на колінах, заплющила очі, з яких струменіли сльози, лилися по щоках та на мочки її вух. Білл сидів, схрестивши ноги, упершись підборіддям у груди. Бен…

Але раптом Бен зірвався на ноги та прочинив дверцята.

— Бен пішов, — зауважив Майк. Він сидів, наче індіанець, прямо навпроти Річі. Його очі почервоніли, мов у кроля.

Знову стало прохолодніше. У будиночку посвіжішало, а дим вихором вирвався з люка в даху. Бен кашляв та хрипів. За допомогою Стена він вибрався з ями, і перш ніж вони встигли причинити дверцята, Едді, хитаючись, також став на ноги. Його обличчя було білим, як біль, тільки під очима залягли темні смуги, що простягалися аж до вилиць. Його кволі груди здіймалися та западали різкими, судомними поштовхами. Він ухопився слабкою рукою за край отвору і неодмінно б упав, якби Бен і Стен не схопили його за обидві руки.

— Вибачте, — пискливо прошепотів Едді, і друзі витягли його на поверхню. Дверцята знову затраснулися.

Цього разу тиша тривала довго. Диму ставало все більше й більше, поки він не перетворився на густий нерухомий туман. «Справи супа-дупа, Ватсоне», — подумав Річі та на мить уявив себе Шерлоком Голмсом (дуже схожим на Бейзіла Ретбоуна[659] і повністю чорно-білим), який заклопотано йшов по Бейкер-стрит. Моріарті був десь поруч, на детектива чекав двоколісний екіпаж, і гра почалася.

Ця думка була напрочуд ясною, на диво щільною. Здавалося, її можна було торкнутися, на відміну від маленьких, коротких мрій, які так часто до нього навідувалися (на поле виходить четвертий хітер «Босокс»[660], ситуація безвихідна, ранери зайняли позиції на базах… і ось м’яч летить, здіймається у небо… ВІН ЗНИК З ОЧЕЙ! Хоум-ран, Тозіер… і він б’є рекорд Бейба![661]), але тепер думка ставала реальністю.

Хоча в Річі ще лишилося трохи здорового глузду, аби додуматися, що як мрія про Бейзіла Ретбоуна в ролі Шерлока Голмса буде його єдиним видінням, то доведеться зізнатися, що вони трохи переоцінили ідею курильні.

Хоча Моріарті справді ховається десь поруч. Він — Воно — десь поруч, і Воно реальне, Воно…

Потім дверцята знову прочинилися, і нагору полізла Беверлі, задихаючись від сухого кашлю та прикриваючи рукою рот. Бен взяв її за одну руку, Стен — за другу. Вона чи то вилізла, чи то вистрибнула в отвір і пропала.

— А т-т-таки р-розширюється, — сказав Білл.

Річі роззирнувся. Він побачив коло, викладене з каміння, в якому жевріло багаття, здіймаючи хмари диму. Навпроти він помітив Майка, який сидів, схрестивши ноги, наче вирізьблений з червоного дерева тотем, і витріщався на нього крізь полум’я своїми почервонілими від диму очима. І що цікаво, Майк перебував більше ніж за двадцять ярдів від нього, а Білл був іще далі, по правий бік від Річі. Підземний будиночок розтягнувся до розмірів бальної зали.

— Все одно, — сказав Майк, — Воно скоро прийде. Щось буде.

— Т-т-так, — озвався Білл, — але я-я-я…