Розділ «Частина четверта Липень 1958 року»

Білл має бурбон, Беверлі — горілку та пачку апельсинового соку, Річі — пак пива на шість бляшанок, Бен Генском — пляшку «Дикої індички»,[639] а Майк тримає ще один пак пива в маленькому холодильнику, що стоїть у підсобці.

Едді Каспбрак приходить останнім, тримаючи в руках маленький коричневий пакет.

— Що там у тебе, Едді? — питає Річі. — «За-Рекс» чи «Кул-Ейд»?[640]

Едді знічено посміхається й дістає дві пляшки: джину та сливового соку.

Друзі мовчать, наче громом уражені, а потім Річі тихо каже:

— Викличте хтось людей у білих халатах. Едді Каспбраку нарешті зірвало дах.

— До речі, джин зі сливовим соком дуже корисний, — виправдовується Едді. Вони регочуть, і вибух радості відбивається від стін мовчазної бібліотеки, перекочується скляним коридором між залом для дорослих та дитячим корпусом.

— Ну, Едді, — каже Бен, утираючи сльози з очей, — ти вже як печеш, то печеш! Можу закластися, що твій коктейль хмелить за милу душу.

Посміхаючись, Едді бере паперовий стаканчик, наповнює його на три чверті сливовим соком і помірковано додає дві кришечки джину.

— Ox, Едді, я тебе люблю, — зітхає Беверлі. Едді здивовано підводить на неї очі, але посмішка не сходить із його обличчя. Беверлі дивиться на нього, потім потуплюється в стіл і додає:

— Я вас всіх люблю.

— М-ми теж тебе любимо, Б-бев, — каже Білл.

— Так, — озивається Бен, — ми тебе любимо.

Він піднімає брови й сміється:

— Гадаю, ми досі любимо одне одного… Ви хоч уявляєте, як рідко таке трапляється?

Усі замовкають, і Майк без особливого подиву помічає, що Річі вдягнув окуляри.

— Контактні лінзи почали пекти, довелося їх зняти, — коротко відповідає Річі на питання Майка. — Давайте перейдемо до справи.

І вони знову дивляться на Білла, як і тоді в гравійному кар'єрі. Майк думає: «Вони звертаються до Білла, коли їм потрібен лідер, і до Едді — коли потрібен штурман. Перейдемо до справи… що це в біса за фраза така? Може, розказати їм, що трупи дітей, які знайшли тоді й знаходять зараз, були не зґвалтовані, а частково з’їдені? Чи розповісти їм, що в мене дома є сім шахтарських касок із потужними ліхтарями над щитками, і одна з них призначається хлопцеві на ім’я Стен Юріс, який вирішив „не з’являтися на люди“, як ми тоді казали. А може, просто відправити їх по домівках і наказати гарненько виспатися, бо все скінчиться завтра вдень чи вночі, закінчиться для Нього або для нас».

Можливо, не варто висловлювати такі думки, бо, як вони вже з'ясували, Невдахи досі люблять одне одного. За останні двадцять сім років багато чого змінилося, але це, якимось дивом, — ні. Це наша остання надія, думається Майкові.

Єдине, з чим треба зараз розібратися, це наздогнати хід подій, з'єднати теперішнє з минулим, аби смуга досвіду скрутилася в яке-не-яке колесо. «Так, — думає Майк, — так і є. Сьогодні склепаємо колесо, а завтра подивимося, чи воно закрутиться… як тоді, коли ми прогнали великих хлопців із гравійного кар’єру та геть із Пустовища».